Канадець Кент Фрізем 13-й рік мешкає в Ужгороді

З Кентом зустрілися в ресурсно-інформаційному центрі «Вікно в Америку» обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Ф.Потушняка. Українською Кент Фрізем спілкується досить добре, однак цього разу вирішив говорити рідною англійською, тож довелося скористатися допомогою завідувачки центру Майї Тарасової.

Кенте, розкажіть трішки про себе, як жили до приїзду в Україну?

– Я народився в Центральній Канаді у провінції Манітоба, місті Вінніпег. Коли мені минуло 11 років, сім’я переїхала на західне узбережжя, до Ванкувера. Звідси я пам’ятаю більшу частину мого життя. Мене виховували у сильній християнській вірі, коли ж закінчив школу, почав думати, що маю робити в житті. Спробував кілька робіт і задумався над можливістю подорожувати за кордон,  допомагати людям. Тож спершу здійснив кілька коротких місіонерських подорожей до Європи, Мексики, США, а повернувшись додому, зрозумів, що бути місіонером – це те, що б я хотів робити не тимчасово, а постійно. Так у серпні 2000 року я прилетів до України.  

Чому саме Україна?

– У мене був вибір. В організації, через яку я приїхав як місіонер, мені запропонували Південну Америку або ж Європу. Позаяк я вже бував у Європі, тож частина мого серця залишилася тут. У Європі я також мав вибір: Чехія чи Україна. Я спілкувався з місіонерами, які до того були в Україні, і зрозумів, що тут буду більш потрібний, ніж у Чехії.

Вас не лякав стереотип, що це колишній Союз?

– Ви знаєте, ні. Я мав не надто багато інформації про Україну. Просто розумів, що це те місце, де мене хоче бачити Бог.

Якими були найперші враження про нашу країну й Ужгород зокрема?

– Надто великого культурного шоку в мене не було, проте я одразу зрозумів, що потрапив у абсолютно іншу культуру, яка суттєво відрізняється від тієї, до якої звик. Нічого поганого сказати не можу, але, уявіть, я приїхав один у чужу країну без знання мови… Тут було все для мене новим. В інші країни, де я бував, завжди подорожував з друзями, тому, навіть не знаючи культури і мови, почував себе комфортно, бо мав із ким спілкуватися. В Україні спочатку був дуже самотній. Те, що мене вразило тут найбільше, це відсутність звичайної води у крані. Друге – це коли вимикали електропостачання. А на початку 2000-х років таке явище було звичне і повторювалося досить часто. Бувало таке, що я сидів у друзів і ми грали в ігри чи дивилися телевізор, аж тут вимикають світло, і все поринає в суцільну темряву… Мене найбільше вражало, як люди спокійно, без зайвих слів, шукали в темряві свічки, запалювали їх і… життя продовжувалося.

Живете в Україні вже 13-й рік. Як вам тут зараз?

– За цей час я вже звик і знаю, якщо вимикають світло, то треба йти за свічкою, запалювати  її і все – життя продовжується (посміхається). Для мене це вже перестало бути дивним. Та й загалом якісь побутові незручності вже не дратують, як це було колись. До того ж, згадуючи минуле, бачу, що в Україні відбувається прогрес. Хоча, звісно, ще є куди рухатися…

Є речі, до яких вам важко звикнути тут?

– Поки буду жити в Україні, то допомагатиму людям у чому лишень зможу. Бо бачу, що у вас є чимало несправедливих людей, які використовують інших задля власних інтересів.

Маєте тут багато друзів?

– Я маю кількох близьких друзів, і чимало людей, з якими мені комфортно проводити свій час.

Як вам давалася українська?

– О, це ще далеко не кінець (посміхається). Мені ще треба вчитися і вчитися. У перші роки, коли я тільки приїхав до України, допомагав людям вивчати англійську мову у приватній школі «Корнер Стоун». Тому не було гострої потреби швидко вивчити українську мову. Та й щільний графік не дозволяв робити цього. Згодом я почав вивчати мову, працював із репетитором. Зараз продовжую вивчати українську на практиці.

Часто їздите додому, в Канаду? Не сумуєте за батьківщиною?

– Їжджу до Канади раз на рік, приблизно на місяць. Там нема чогось такого, за чим би сумував. Єдине, чого мені не вистачає, це моєї родини. На жаль, батько і старший брат померли. Залишилася старенька мама. І я з кожним роком дедалі більше розумію, що ці зустрічі не вічні… Дуже хочеться якомога більше побути з нею.

Чим ви займаєтеся в Україні?

– Зараз я працюю у кількох різних сферах: є волонтером у ресурсно-інформаційному центрі «Вікно в Америку» та допомагаю вчителям англійської мови в Ужгородській школі №5. А ще – раз на тиждень допомагаю студентам готуватися до TOEFL-тестів (стандартизований тест на знання англійської мови. — Авт.). Крім цього, відвідую місцеву євангельську церкву, до якої належу. І, звісно, намагаюся допомагати друзям та знайомим тим, чим можу. Коли я тільки приїхав до України, були три групи, в яких можна було брати участь: це англомовна підготовка, американський футбол і робота з дітьми-сиротами. Зараз моя місія звузилася до викладання англійської мови.

Чого вам не вистачає тут?

– Здебільшого, їжі, до якої звик у Канаді і якої немає  в Україні. Наприклад, кленовий сироп, який у моїй країні додають до млинців. Його варять із соку окремих порід кленового дерева. Ще мені не вистачає можливості переглядати фільми у кінотеатрі. У Канаді цей вид відпочинку дуже поширений, в Україні ж – набагато менш популярний. А якщо я й піду час од часу до кінотеатру, то маю іншу проблему – не зовсім добре розумію мову героїв.

Назвіть те, що вам подобається в Україні, і, навпаки, те, що не подобається.

– Для мене дуже важлива сім’я. Тому звернув увагу, наскільки в українців сильні сімейні традиції. Це мені дуже імпонує. А ще подобається те, що українці не бояться роботи. Коли потрібно, то дуже багато працюють. А не подобається, що у вас нема розвиненої інфраструктури для старших людей. Та найбільше пригнічує, що в суспільстві занадто мало поваги до людей похилого віку. Тобто в родині старших поважають, а от поза родиною – не дуже. Мені часто доводиться їздити в маршрутних таксі й так само часто стаю свідком сварок між водіями і старенькими людьми, які б мали їздити безкоштовно. Але чомусь цього немає. Так само неодноразово був свідком, як люди похилого віку змушені були стояти під дверима лікарів та ходити вздовж коридорів від одного кабінету до іншого, незважаючи на свою немічність. Мені від цього було боляче.

Чи траплялися з вами в Україні якісь казуси?

— Звичайно. Багато їх пов’язано зі знанням мови. Пригадую, десь після року індивідуальних занять із вчителькою ми практикували мову. Вона мені розповідала різні речі, а я, зрозумівши все, хотів вимовити: «Я згодний». Але замість цього сказав: «Я вагітний» (посміхається). Вчителька довго сміялася, а коли нарешті вона зупинилася і пояснила мені, що я сказав, сміятися ми продовжили удвох. А було й таке, що під час викладання мови у приватному центрі задзвонив телефон. Я підійшов, але на тому кінці дроту попросили іншу людину. Замість слова «зачекайте», я сказав – «закачайте». Таких казусів насправді траплялося чимало. В цілому, я дуже люблю Україну. І жодна з тих країн, де бував у своєму житті, не може посісти те місце в моєму серці, яке належить Україні.

Сніжана Русин

Теги: Канада, місіонер

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати