"Мене відправили на пенсію, коли дізналися про батька..." – згадує син одного з командирів УПА

Богдане Івановичу, як мені розповіли, в армії ви були водієм маршала артилерії Воронова.

— Так, він відомий тим, що допитував фельдмаршала Паулюса в Сталінграді.

Ким після служби себе бачили?

– Хотів вступити у Могилівське військове автомобільне училище: відправив документи, але мені їх повернули. І я усе зрозумів... Ми завжди приховували правду про батька. В родині всі дотримувалися міфу, що він пропав безвісти у 1939 році, коли на Закарпаття нападали угорські терористи.

В Ужгороді як опинилися?

– По завершенні служби шукав роботу в місті над Ужем. Дружина молодшого брата Остапа, на жаль, уже покійного, допомогла мені влаштуватися в міліцію. Попросила про послугу знайомого з відділу кадрів. Капітан не подав запит у перший спецвідділ Києва про мого батька, а пішов у Нову Стужицю, де за опитуванням родичів записав, що Іван Кедюлич пропав безвісти 1939 року. Я прослужив 27 років у міліції. Займав посаду начальника Виноградівського райвідділу ДАІ, з якої мене попросили написати рапорт на звільнення, коли дізналися, що мій батько бандерівець, учасник УПА.

А як дізналися про командуючого західною групою УПА Івана Кедюлича?

– Мали мені присвоїти звання майора, а такі документи затверджували в Києві. Там перевірили і з’ясували, що мій батько служив в УПА, на офіцерській посаді. Мене викликав начальник, полковник Сірик, нині уже покійний, і питає: «Богдане, скільки тобі до пенсії?». «Два місяці», — кажу. «Ми тебе ще два місяці протримаємо, а потім звільнимо або ти сам напишеш рапорт». А ще сказав Сірик: «Мені мають присвоїти генеральське звання. Якщо безпека дізнається, що у міліції працює син «ворога народу», то мені цього ніколи не дочекатися...». Мене звільнили, хоча міг ще 5—6 років працювати, але не шкодую. Разом з армією 30 років проходив у погонах. Коли виходив на пенсію, треба було виписку з трудової книжки. Кадровик мені сказав: «Богдане Івановичу, я цілий день робив виписку ваших грамот, подяк, стільки їх у вас є…». Мені одному з перших на Закарпатті вручили медаль за охорону громадського порядку. Це тоді прирівнювалося до ордена.

Коли ви служили у Виноградові, знаю, з вами трапилася цікава історія…

— Був там прапорщик, якому пообіцяли квартиру. Він відправив телеграму на Урал, щоб дружина приїжджала і меблі прихопила із собою. А тим часом житло захопив майор. Прапорщик узяв пістолет і пішов з’ясовувати стосунки. Відбулася перестрілка. Вся область його шукала. Дружина приїхала, а чоловік у бігах. Мені видавалося тоді, що я був сміливим, коли затримав прапорщика, вже й руки у нього були зв’язані, в машині сидів, а у мене ноги почали трястися. Тоді проаналізував, що міг загинути... Але я врятував цю людину від великої біди. На суді дав свідчення, що він не чинив опір міліції, а йшов здаватися. Хоча у нього пістолет був у кишені, всі патрони в магазині, а восьмий у патроннику.

І чим усе закінчилося?

– Його звільнили з армії, засудили на 5 років.

Міліція тоді й тепер — є різниця?

– Коли я прийшов на Виноградівський кущ у 1973 році, то тут було 15 працівників міліції. А тепер понад 250 міліціонерів у районі, але й навантаження у них набагато більше, ніж у нас було.

Тоді й машин було менше, ніж зараз.

– У Виноградові було власних 175 автомобілів.

Ви знали всіх автовласників?

– Майже. Державних було близько 500 автомобілів, зате було близько чотири з половиною тисячі мотоциклів.

У ті часи теж були в моді побори?

– Не дай Боже! Один взяв 3 рублі, на нього донесли, і був звільнений з роботи. Я не хочу обговорювати нинішніх працівників міліції, це їхня справа. Але коли йшов на пенсію, то у мене не було навіть велосипеда. А тепер кілька років поробиш — і вже живеш не за рівнем доходів... Трохи мені неприємно, що такі чутки ходять про міліцію. Як-не-як, все своє життя їй віддав…

Як пройшло ваше дитинство?

– Запам’ятав, як мій батько йшов у Хуст, лишав нас із мамою, бо треба було допомагати січовикам. Пригадую смутно сани, бо зима була. Він прощався, маму цілував, тюток. А я ніяк не міг через поріг перелізти і дуже плакав, ще й трьох років не мав. Коли коні рушили, дуже всі плакали, як за мертвим чоловіком. І більше я його не бачив. Була фотографія, але мама її ховала. В домі також був вишитий тризуб, який тютки ховали, а я його знайшов. А були вже мадяри, і могла бути біда.

Ви мамку питали, де батько?

– Ми змалку всі знали, що батько пропав 1939-го. То нічого було питатися. Аж десь після війни, в кінці 50-х, я дізнався, що він був у бандерівцях. Почув, як в хаті про нього говорила мама і що його вбили десь на Львівщині. Хочу вам сказати, що коли були мадяри, то теж страшно ми боялися. Мадяри маму викликали у Великий Березний, а діда з Перечина допитували у Тур’їх-Реметах, Сімерках, де була тюрма. Він мені показував, як нігті у нього тоді позривали.

Ви добре пам’ятаєте війну?

– О, ще й як! Ранком одного дня мама дала їсти кукурудзяного чиру. І тут раптом кілька пострілів, у вікнах шибки потряслися. Вона нараз нас оділа, і ми втікали за городи в лісок у Чорному потоці. Там старші хлопці та чоловіки копали бункер, бо всіх призвали в мадярську армію. Село було порожнє, ми три тижні там жили. А я вже видів до того німецьких, мадярських солдатів, розумів, що війна, але що буде дуже страшно, не усвідомлював.

Що ще запам’яталося?

– Снаряди зривалися то зліва, то справа... А ми, кілька хлопців-підлітків, знали з тих бункерів тікати в село. У нашого діда Вудмаски було близько 20 сімей бджіл. А німецький генерал жив у нашому будинку, в нашій кімнаті, де я народився. Солдати ввечері забирали мед, а сім’ї бджіл у воді топили. А мадяри корови забирали, але щось платили. Потім у нас і коні забрали. А потім прийшли руські. Один раз дивимося, а мадярська казарма горить, єврейські будинки горять, а перед тим забирали євреїв мадярські жандарми.

Десь через місяць у село зайшов один із безпеки, «Смершу», думаю, бо форма у нього була не військова, а сталінська. Його направили, напевно, щось вивідати за батька, та й дідо був «куркуль». Тот безпекант в селі не міг знайти жодного чоловіка, який би підтвердив, що він експлуатував чужу працю. Так діда залишили в спокої. Він тоді пороздавав доми дітям і, думаю, так врятувався від Сибіру. А потім безпеканти почали маму тігати у Великий Березний. Щовечора вдома тютки плакали, мішки були готові на Сибір. Я не дуже розумів тоді, до чого то велося. Але якось дали нам спокій, бо не могли довести, що мій батько — бандерівець. Всі казали, що пропав безвісти.

Коли ви усвідомили чин свого батька, то задавалися питаннями?..

– Коли ще працював у міліції, вирішив подивитися на Мукачівську академію, де тато по коридорах бігав. Там училися і тютки Оленка і Маруся, що за Юліана Химинця вийшла заміж, і Панас там учився, якого мадяри вбили в Хусті.., гарний хлопець на фотографії. І я походив по тих коридорах, уявляв собі батька. Ним можна гордитися, але через нього дуже багато біди було.

Хотіли знати його шлях?

– Я у Києві зустрічався з Миколою Плав’юком, президентом України у вигнанні. Він розповів, як зустрічався з Іваном Кедюличем на Ужоцькому перевалі, коли мій батько у 1944 році виконував завдання ОУН. Він йшов із Відня в Україну, аби посприяти об’єднанню бандерівців і мельниківців. Плав’юк пропонував вернутися Івану Кедюличу назад у Відень, бо ситуація була складна, віри у те, що СРСР дасть можливість бандерівцям перемогти в Західній Україні, теж бракувало. Батько відмовився, бо отримав завдання перевести свої загони на Захід і передати в підпорядкування Романові Шухевичу. Він порадив Плав’юку заїхати у Перечин, як знадобиться, де жили його батьки. Іван Кедюлич з Шухевичем, до речі, були друзі ще з Карпатської України. Досі невідомо, якими шляхами вони відходили із Хуста, бо не потрапили через Тячів на Румунію, як Юліан Химинець. Загалом у Шухевича є тривала перерва щодо його перебування, поки він опинився на Київщині. Коли я працював вже в міліції, у Перечині була одна розмова на кухні, яка мені запам’яталася. Покійна тютка Уляса сказала: «Та Шухевич майже тиждень у нас перебував, коли Хуст зайняли мадярські терористи…». Ще живе тютка Олена в Перечині, на вулиці Братів Кедюличів, їй за 80. Можливо, теж щось знає.

А батько ваш де опинився після окупації Карпатської України?

– Він пішов на Захід, був у Відні. Потім отримав завдання працювати поближче до російських кордонів і там організовувати пересувні загони УПА. Потрапив у с. Волосатий, на межі польсько-угорського кордону, недалеко від нашої Нової Стужиці. Коли поляків виганяли, то Волосатий був спалений дотла. Два дні стояло таке полум’я, що у Стужиці можна було газети читати.

У тому селі тато працював учителем, і мамка про це знала. Через два перевали, мадярську заставу вона з провідником у дощ, негоду (була осінь 1941-го) пішла на зустріч з батьком. До ранку вони були удвох, а потім назад поверталася і застудилася в дорозі. Два місяці хворіла. Я про це дізнався вже у середній школі в Перечині, коли мама мені розповіла, як він жив там – мав кімнату при школі, бабка куховарила йому… А потім із Волосатого батько пішов з похідною групою на Житомир, на Київ, де урядував з Іваном Рогачем та Оленою Телігою. Був командиром округи в Києві. Коли розстріляли Рогача, секретарка із гестапо побачила у списках, які готували на черговий розстріл, прізвище Кедюлича і попередила батька: «Іванку, втікай, бо ти записаний у Бабин Яр наступним». Батько опинився в Проскурові, нині Хмельницький, де зв’язався із своїми, з Шухевичем… Розказували, що Рогачу радили втекти, але він не вірив, що німці будуть і українських націоналістів розстрілювати. Після цього всі пішли у підпілля воювати і проти німців, не лише проти совітів.

Як батько загинув, знаєте?

– Їх було троє в Лісниках, що в Бережанському районі на Тернопільщині. Неподалік у лісі стояв цілий загін. Так говорить та господиня, де ночував батько. Вранці, коли вже поснідали, він мав погане відчуття, був сам не свій, і сказав: «Здається, що кругом зрадники». Коли вийшли, почулися постріли. Тоді й отримав кулю у спину разом з Яцишином, місцевим упівцем. На повозці, якою возили бідони з молоком, повезли їх у центр села, де вони дві з половиною доби пролежали для упізнання. Був такий метод у більшовиків. А тих, у кого ночували, енкаведисти закрили в церкві, допитували, а потім відпустили.

А зрадник куди подівся?

– Як нам сказали, партизани його вбили, бо на Галичині бандерівців називали партизанами. Тато мій деякий період очолював службу безпеки УПА, займався мобілізацією. Він був кадровим офіцером, поручником, ще за Чехо-Словаччини служив у 36-му полку, закінчив військове училище.

Коли ви дізналися про смерть батька, то випитували у мами?

– Не можна було. Треба було тихо бути, всі боялися. Прийшли руські й все забрали в колгосп. Ми стали бідні, мама домовилася, що мене візьмуть вчитися у Перечин. Бо коли тато їхав у Відень, то заїжджав у Перечин, дав настанови своїм батькам, щоб допомогли нам з братом Остапом вчитися. Із 5 по 10 клас я вчився там, а потім пішов на свої крила.

Вам не казали, що ви на батька схожі?

– Казали. І в Перечині, і в Лісниках, коли зайшли у хату, де ночував батько, почув від старших жінок: «Схожий на батька».

Ваша покійна тітка Анна казала, що мало не вийшла заміж за Степана Бандеру… Сватався?

– Так казала. А моя мама була трохи сердита на Юліана Химинця, бо це він тата у Карпатську Січ покликав. Вони ж разом весілля справляли в один день – моя мама Єва Вудмаска з батьком та Химинець із батьковою сестрою Марією. На Різдво 1939 року вони поїхали з дітьми в Перечин, а Химинець каже: «Ти чого тут сидиш, коли Карпатська Січ формується?».

Ви успадкували батькові погляди?

– Ну як я можу мати інші погляди, коли мій батько загинув за Україну?! Деколи аж руки у мене трясуться, коли бачу, як грабують народ мільйонери. А хто винний? Ми всі...

Ваші діти свідомі того, що дідусь, прадідусь виконував високу місію?

– Так. Я знаю, що він загинув недаремно.

Ірина Гармасій
Ужгород–Виноградів.

Вечір з нагоди 100-­річчя Івана Кедюлича відбудеться 9 грудня о 14.00 в Закарпатській обласній універсальній науковій бібліотеці

Теги: Кедюлич, УПА

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати