Яке прізвище, така й адреса, або Клани хустського Липовця

«Нема ні робочих місць для молоді, ні клубу, ні дитсадка, ніяких перспектив... На Липівці закінчується дорога, далі вже починаються гори... Глухий кут», — часто скаржаться на Липовець його ж мешканці.

Яке прізвище, така й адреса, або Клани хустського Липовця

І все­-таки одна особливість робить Липовець по­своєму унікальним серед решти закарпатських, а можливо, й українських сіл і містечок. Уже сотні років сімейні династії цього села проживають на окремій території, традиційно поселяючись «родич біля родича». Причини й особливості цієї генеалогічної компактності з’ясовуємо у самих липівчан.

— Усі Бляшинці поселилися у верхній частині села, праворуч від них — Гернишії, на околиці живуть Головки, ближче до центру — Томищі, Щадеї, Губалі, – розкриває секрети місцевої географії історик Василь Бляшинець. — Кожен родинний клан має свою окрему територію... Якщо шукаєте когось із наших, то назва вулиці, номер будинку вам не допоможе. Хати тут розкидані одна від одної і на п’ятсот метрів, і навіть на кілометр. А прізвище – вже цінний орієнтир.

ВАСИЛЬ ЦИЛЯ ЮРИ МИТРОВОГО. ЯК ТРЕБА ШУКАТИ ЛИПОВЕЦЬКОГО ЖИТЕЛЯ?

— Хоча й тут є свої нюанси, — пояснює Іван Губаль, голова села. — Наприклад, недалеко одне від одного можуть проживати абсолютні тезки — люди, імена, прізвища і навіть по батькові яких повністю збігаються. Тому, коли є потреба уточнити, хто саме вам потрібен, доводиться згадувати і його діда чи навіть прадіда. А тут уже починається: Іван Анці Ільки Лукового, Маріка Циля Івана Губальового, Василь Циля Юри Митрового.

Чи відрізняються сімейні клани одне від одного за своїми рисами, особливостями характеру?

— Думаю, що так. За Гернишіїв кажуть, що вони можуть за себе постояти, мають незалежний характер. Або Головки — дуже тримаються разом. Якщо у когось біда або треба терміново допомогти по господарству, сіно зібрати перед грозою, вся родина моментально, без зайвого слова іде на поміч. А причина у тому, що сім’я з самого початку поселилася у найвіддаленіший гірський куток села, де родичі могли сподіватися лише один на одного. Так звичайна географія вплинула на характер цілого родинного клану.

Що стало причиною такої «генеалогічної компактності»?

— Більшість липівчан – переселенці з довколишніх сіл. На місці нинішнього поселення раніше знаходилися пасовища, ліси... Поступово їх заселяли скотарі... Оскільки земля була «нічия», кожен старався взяти собі якомога більше. Відповідно родичі, діти першого поселенця залишалися жити на його землях. Людей було мало, їм треба було триматися одне за одного — такою була перша умова виживання серед гірських лісів.

Це в свою чергу стало причиною химерного розташування вулиць. Часто від вулиці до будинку, де «прописаний» липовецький житель, треба добре пройтися...

Місця вдосталь, а тому діти й сьогодні селяться біля своїх батьків.

А як у Липовці ставляться до незнайомців? Чи батьки дозволяють дітям виїжджати із села?

— Я приїхала сюди з Владивостока, за чоловіком, — ділиться спогадами нинішня липівчанка Олена Гернишій. — Чоловік служив у армії в Росії… У Липівці мене зустріли привітно, але звикали до мене дуже довго. Зараз нема такої розмежованості, як раніше... До незнайомців тут ставляться гостинно, проте, щоб перейти від статусу «чужий» до статусу «свій», вам знадобиться багато часу.

У ЛИПіВЦІ ТУРИСТАМ РОЗПОВІДАЮТЬ ПРО МИКОЛАЮ БОЖУК І ПЕРШИХ ЗАРОБІТЧАН

Крім унікальної родинної географії, Липовець може похвалитися значною кількістю туристів. До «тупикового села» приїжджають мандрівники з усієї України, Угорщини, Росії, Польщі, Німеччини, Словаччини. Деякі з них залишаються гостювати у місцевих, а відтак незмінно називають село «куточком раю». А липівчани розважають мандрівників цікавими історіями із життя поселення.

Наприклад, «першою учителькою» усього Липівця стала сама Миколая Божук. У 20­х роках відома поетка була направлена до сусідньої Липчі на своє перше учителювання. Проте, на численні прохання місцевих жителів, оселилася вона все ж у Липівці, у місцевій народній школі Юрія Бляшинця. Стенд, присвячений М.Божук, є і в липовецькому музеї, який називається «У гостях у мого  діда». Упорядник музею Василь Гернешій розповів, що липівчани запам’ятали Миколаю Божук як дуже інтелігентну і добру вчительку:

«Ніколи не було чути, щоб вона на когось кричала чи поводилася грубо. Це була справжня інтелігентка. Люди приходили до неї навіть увечері, уночі... Миколая Божук для усіх знаходила час і терпіння».

Сама поетка теж дуже тепло пише про своє учителювання: «Липовець – це в очах мого народу честь. Які добрі та чесні тут люди. А які чесні, чемні, слухняні, охочі й здібні до навчання їхні діти – мої учні! А яка чудова тут природа... Кращого раю мені не треба».

Розповідають туристам і про перших липовецьких заробітчан, які за виручені долари закупили кілька гектарів землі для заселення.

Один із них — Юрій Щадей. На старості липівчанин любив згадувати, як їхав на великій «шіфі» через «велику воду». Тоді він не знав, що «шіфою» був пароплав, а «великою водою» — Атлантичний океан. Сам Щадей працював у штаті Вірджинія, доглядав худобу — словом, був справжнім американським ковбоєм. Повернувшись додому, Юрій Щадей, окрім землі, купив великого дзвона для місцевої церкви...

Серед унікальних експонатів музею «У гостях у мого діда» (старовинного одягу, ікон, фотографій, предметів побуту) привертає увагу порівняно велика боністична колекція старовинних паперових купюр – у ній зібрані паперові гроші всіх держав, де шукали кращого життя липовецькі заробітчани.

ЛИПОВЕЦЬКІ ЖІНКИ ВЗИМКУ НОСЯТЬ АВТОМОБІЛІ НА РУКАХ

— Пишете книгу про село? — розпитує мене один з місцевих жителів Іван Дубляк. Чоловік укладає плитку на сходах, як потім з’ясувалося, свого магазину. Рухи липівчанина швидкі, автоматичні, вочевидь, дається взнаки багаторічна практика.

— Село тупикове, далі дороги нема, лише гори. За ними вже починається Іршавщина: Довге, Боржавське… Взимку на дорогах повно снігу, тиждень не можна з села виїхати. Чоловіки по заробітках, тому машини по засніжених дорогах тягнуть жінки. Впряжуться по 10—16 і тягнуть. Або переносять, як мою «Ауді»… Несуть на руках…

І скільки жінок потрібно, щоб понести «Ауді»? — не дуже вірю я.

— Дивлячись, які жінки, — у свою чергу жартує пан Іван. – Якщо худі, то треба й десять, а якщо годні, сильні — то двох–трьох доста…

Кажуть, що тутешні люди працьовиті, скромні…

— Що працьовиті, то правда. Самі собі вибрали таке місце – мусили розраховувати лише на себе... Та й нині ситуація не дуже змінилася… А чи добрі? Так, як всюди… Якщо до тебе добре ставляться, то й ти добрий, а якщо плюють в душу, ясно, що не будеш і далі посміхатися. Люди напуджені, забиті… «Ану, обережно, не стань!» — мій співрозмовник раптом кричить до жінки, яка йде в магазин. Та швидко відсахується, щоб не зіпсувати майстрові роботу. — Чи видите, які напуджені? — жартує пан Іван. – Нараз тікають.

То що, на вашу думку, мала б зробити для села «ідеальна» влада?

— Хоча б садок організувати… Клуб для молоді, бо в селі нема відповідного приміщення. Діти їздять у Липчу, в Хуст на танці, хто знає, як їх зустрінуть у чужому селі, що з ними трапиться в дорозі… І звичайно, наші вулиці – на них можна організовувати справжні гірські ралі… Погляньте, моя машина за один заїзд брудна по саме скло…

Христина Горват

10 листопада 2012р.

Теги: Липовець, клан

Коментарі

Марина Лемак (Головка) 2012-11-15 / 10:50:03
Пані Христино, не липівчани!!!!! Такого слова ніхто і ніколи не вживав і не вживає!!!!!! Якщо хочете відміняти, то вже краще - липовчани. Прийміть до уваги....

Христина Горват 2012-11-14 / 23:22:28
«Липовець – це в очах мого народу честь. Які добрі та чесні тут люди. А які чесні, чемні, слухняні, охочі й здібні до навчання їх діти – мої учні. А яка чудова тут природа...Кращого раю мені не треба», - сказала Миколая Божук. І це правда, яку написано в статті і про яку згадано в коментарях, прочитаних мною максимально уважно. Правда і те, що в селі є соціальні проблеми, які треба піднімати й вирішувати. Щодо зауважень, то кожен має право на свою думку і свої погляди. Дякую за відгуки, зокрема, панові Мідянці, а також Марині Лемак за доречне уточнення імені вчителя.
І ще. Я побачила зараз, що липівчани – небайдужі патріоти села. Бо навіть деякі передвиборчі баталії, вміщені на «ЗО», не викликали стільки дискусій.
Ще раз хочу висловити повагу липівчанам, з якими спілкувалася.


Марина Лемак (Головка) 2012-11-14 / 21:17:15
Стаття викликала неоднозначні почуття…. Я народилася і виросла в Липовці. І я знаю це село з іншої точки зору. Бачила різні куточки Європи і Азії, але порівняти природу Липовця можу хіба що із місцинами Австрії. Такої тиші, спокою, такої природи треба пошукати. Справді, це місце для райського відпочинку.
Так, жити тут нелегко. Село із проблемами, із неідеальною інфраструктурою (про зиму – окрема розмова, тут робота наших автодорожних служб потребує хороших змін).
Але. Коли читаю статтю, відчуваю холодок по спині. Неприємно. Написано не про те село, яке я знаю. Або дійсно без повного знання чи, як сказали в коментарі знизу, за чиїмось бажанням показати цей куточок Закарпаття не з кращої сторони.
Ніколи не бачила, щоб жінки носили автівки. Смішно і несерйозно. Автомобілі майже в кожній хаті. І слава Богу, що ще можна побачити і наш закарпатський віз. Про затурканість і грубість – це враження однієї людини, і то не жителя села. Можливо, йому хтось не догодив? ;) Мені шкода жінки, на яку він крикнув – вона ж бо справді думала, що може нашкодити роботі пана Івана…
Клани. Ні під одне енциклопедичне визначення клану родини Липовця не підходять. Не кельти, без міфічного родоначальника, не мафіозі  Скажете – авторський текст. Хай буде. Тільки не думайте про патріархальність. Трохи вивчала етнопсихологію русинів, то можу сказати, що в Липовці патріархат дуже слабкий. Жінка тут має вагоме слово.
Ні один житель села не міг сказати автору статті «Липівець», «липівчани» - бо насправді воно завжди було Липовцем і усі місцеві жителі таких слів не вживають. Дуже багато помилок у прізвищах, навіть ім’я співрозмовника написано неправильно - не Василь Бляшинець, а Віталій Васильович Бляшинець, вчитель історії.
Про фото – окрема історія… Не видно зовсім цікавих і гарних місць. Як ці фото підбиралися? Пані Христино, подаруйте!  Люблю займатися фотографією, переглянула усі свої фото, і всі були кращими від ваших…
Шкода, що автор побачила це село однобоко…
Розчарування…

Шокована. 2012-11-13 / 22:23:39
Христина Горват, Ви не ображайтеся, але спочатку навчіться правил пунктуації та орфографії, а потім вже пишіть статті, бо починаючи читати статтю, хочеться відразу завершити цю справу.
І трохи на майбутнє.Слово "все-таки" варто було виділити комами, а слово "по-своєму" пишеться через дефіс.Крім того, "генеОлогічний".
Ретельніше ставтеся до того, що робите.
Успіхів.


Медея 2012-11-13 / 21:35:24
Хто міг написати таку статтю про село,яке є одним з багатьох таких у нашом краї?! Лише людина, яка ніколи не цікавилась ним чи писала статтю на замовлення.Як можна , навіть лише інформуючи про якиїсь куточок нашого чудового краю, писати про нього з такою зневагою? Край, у якому ти живеш і яким захоплюються гості, не вартує такого зневажливого ставлення.Так, у селі чимало проблем і про це розповіли місцеві жителі щиро, нічого не приховуючи.Але люди тут надзвичайно працьовиті, і не їхня вина, що не маючи роботи вдома, більша частина населення від'їжджає на заробітки за кордон. І тому майже біля кожної хати автомобіль, а не віз, як зображено на фото. Та й інші фото відтворюють життя села не з кращого боку- є значно кращі місця. А зневажливі висловлювання одного з власників бару, що взагалі не є жителем села, зовсім спотворюють його образ.Його ставлення до жителів, жінок не робить йому честі, адже завдяки їхнім грошам і тримається його бізнес.
А журналісту радимо під час написання статті підходити до написання не так поверхово.Хоч трохи вникайте в питання, яке виносите на розсуд читачів. Розберіться, хоча б у визначенні, що таке клани!

Мідянка 2012-11-13 / 16:01:17
Дуже живописне село.Ми колись ходили по липовецькому цвинтарі й аж там не було клановости.Клановість це загальноукраїнська риса й Липовець тут не виняток. Рудименти патріаржальности є в кождому закарпатському селі й з цим треба рахуватися. Мусимо поважати кумів, сватів,усе свояцтво,добре,що воно ще є.

Григорій Сковорода вийшов у словацькому перетлумаченні пряшівця Івана Яцканина
Втрачені церкви Закарпаття повернуться на культурну мапу
/ 5Найбільша в Україні приватна альпійська гірка розташована в Кам’яниці
/ 2Справжня історія воловецького трампліна
/ 3Заради спорудження Теребле-Ріцької ГЕС затопили кілька сіл, але вільшанці до останнього не вірили в її запуск
/ 5Оксана Ганич була ровесницею епохи Карпатської України й першою жінкою – доктором наук на Закарпатті
Цінова гойдалка на закарпатському ринку квітів і ярини
/ 1Мешканець Тячівщини вже роками виготовляє соляні лампи та створює соляні кімнати
/ 1У Тересві похована "Чорна графиня" – дружина одного з найвідоміших угорських митців ХІХ століття
На Закарпатті працює 4 400 лікарів та 9,5 тисяч медсестер та фельдшерів
На Закарпатті розкидуватимуть "вакцинаційні" брикети від сказу
На Закарпатті 80% пенсіонерів уже отримали монетизовані субсидії
/ 1Закарпатська спортсменка стала володаркою Кубка Європи із фристайлу-слоупстайлу
В Іршаві відкрили експозицію "Прикордонник Василь Попик – захисник Карпатської України"
"Шлях Пинті" врочисто відкриють наприкінці травня на Виноградівщині
Кращих легкоатлетів-2018 відзначили на Закарпатті
Василь Горват побачив "Зірки впритул"
Закарпатець Василь Сочка робить пластичну скульптуру... із космосу
Мозковий інсульт: Більше ризикують чоловіки й люди похилого віку
Кам'яні дрозди та інші птахи Олексія Лугового
Ужгород у 2022 році претендуватиме на проведення міжнародних дитячих ігор
Закарпатські письменники знову представлені у черговому номері "словацько-українського" журналу "Дукля"
Головні державні свята в Ужгороді відзначатимуть із квітковим велетенським тризубом і ходою зі 100-метровим прапором
Через терни – до волі. Про свою долю політв’язень оповів у книжці
/ 2На Закарпатті зареєстровано 5,2 тисячі безробітних у пошуку роботи
» Всі записи