"Жию прекрасно, чуствую ся так,ги би'м ся типирь народив"

Про Степана Бенцу з Тячівщини, який не має ніг, але сам у всьому дає собі раду, чула багато. З такою людиною хотіла познайомитися ближче й заодно розповісти про неї читачам. Кілька днів тому задум вирішила реалізувати й автівкою відправилася у село Кричово Тячівського району, що за 150 км від Ужгорода. Саме звідти, за підказками місцевих людей, дорога (гучно сказано!) веде у присілок Росош (на карті це село). Вже опісля виявиться, що GPS- навігатор такий населений пункт не фіксував, зник МТС і ти опинився серед пасовищ, де, крім табуна коней, жодної живої душі. Зате яка краса! Табличка підказувала, що ми на території Груниківського лісництва Карпатського біосферного заповідника.

Жива душа з’явилася тільки через кілька кілометрів. Жінка сказала, що їдемо правильно, але автівкою до пана Степана не доберемося, а орієнтиром нам має слугувати сільський клуб. В його будівлі, виявилося, розташована ще й ЗОШ І–ІІ ступенів та бібліотека. Далі замаячили хати, розкидані на узгірках, одну від одної відділяли кількасот метрів. Нарешті 8 км подолано, і перед нами постало невелике обійстя без огорожі із ставками. Господар на дощечці з ремінцями та підставками для рук, якими відштовхується з місця, зустрів із посмішкою та запитанням. «То що собственно ви від мене хотіли?». Кажемо, що про його життя хотіли розпитати. «Но шо, жию прекрасно. Чуствую ся так, ги би’м ся типирь народив»…

ЗНАВ ОДНЕ: ПІСЛЯ ОПЕРАЦІЇ БУДЕ КРАЩЕ

63-річний Степан Бенца втратив обидві ноги 15 років тому. Спочатку ампутували одну, за кілька років другу. Як сам каже, часто ходив по горах, тому й застудився. Відтак почалися ходіння по лікарнях. «10 раз прооперований», — пояснює дружина пані Оксана. Згадує, що тоді довелося по родичах добряче походити, щоб допомогли із грошима. Тяжкий то був період. Про нього тепер згадують не те, щоб із небажанням, а з відчуттям того, що все погане минуло, що життя йде далі.

Степан Бенца все життя працював різноробочим. «Що я лише не робив: і вапно гасив, і на кар’єрі працював, і по заробітках їздив. Москва, Ленінград. Я відів світа», — підсумовує. Питаю, чи не опустилися руки після пережитого. «Я знав одне: після операції буде краще. Нигда’м не падав духом. Не збираюся вмирати, всюди, лем не на тот світ. Так, мож скласти руки і себе шкодувати. То все залежить від людини, а я без роботи сидіти не годен», — веде далі. Переконує, що щасливий, бо в нього гарна сім’я, діти. Саме в цей момент підбігає трирічна внучка Настя і обіймає діда. «Любить мене. Ми постійно з нею міряємося. Вона радіє, що росте, а дідо все однаковий. Ну поцілуй діда, поцілуй», — просить чоловік. Мала покірно виконує прохання кілька разів.

Нині з паном Степаном живе дружина та внук Ярослав. З нею мають трьох дітей (двоє доньок та сина, до речі, теж інваліда 2-ї групи). Доньки по чехіях працюють, мають свої сім’ї, а син аж у Миколаєві живе. Одна з них, Світлана, якраз була вдома, бо треба допомагати з будівництвом у дворі. Тому вибачалася, що не прибрано. Та й хліб треба пекти, бо їдять свій. Найближчий магазин — за кілька кілометрів.

ДОГЛЯДАЄ ЗА БДЖОЛАМИ ТА ЇЗДИТЬ НА «НИВІ»

Пан Степан тим часом влаштував екскурсію на власну пасіку, де все акуратно доглянуто. Попри дощ, він кожен свій крок коментує, мовляв, зараз вам покажу, як мені легко пересідати в інвалідний візок. Стягає ремені — й за мить вже вправно їздить біля вуликів. Доглядає 75 бджолосімей. Іноді приїжджають до нього пасічники з України й купують, а от меду цьогоріч, скаржиться, було дуже мало. Каже, що довкола й акацію насадив, аби комахи мали що їсти, – не допомогло. Далі запрошує в сарай, де має столярку. «Тут собі для пасіки роблю всяке. Не раз і сусідам щось треба. Бо слід так жити і робити, щоб ти міг і другому помочи», — пояснює, демонструючи інструменти. Має і два ставки, а тепер ще й третій дооблаштовують, куди заселять райдужну форель. У двох інших кілька років розводять товстолобика, коропів, білих амурів. Так, для власних потреб.

Єдине, що не вдається газді, так це… одягнути хомут на коня. «Він голову до мене опускає, але все одно не виходить. Тоді кличу на поміч когось. Але жінка помагати не хоче», — добродушно скаржиться Степан Бенца. Крім коня, мають на господарстві ще й різну живність – качки, кури, корова, а внук Ярослав доглядає екзота — павича.

Запитую чоловіка, хто керує «Нивою», яку давно помітила у дворі. Виявилося, сам газда. Машину купила донька, бо від держави досі не дочекався. Хоча вже кілька років стоїть на черзі. Степан Бенца знову знімає ремені і в кліп ока застрибує на переднє сидіння автівки. Детально розповідає і показує спеціально облаштовані для нього пристрої. Щоб міг натискати на педаль газу, то до неї прикріпили залізну палицю. Має ручне гальмо. Каже, що часто виїжджає, бо сюди ж автобуси не ходять. Переважно в Тячів по справах.

А там нерідко, коли бачать на вулиці в райцентрі, люди намагаються всунути гроші. «Я не беру, бо не жебрак. Маю все: що їсти, де спати. До того ж у мене є своя філософія — якшо сь не голоден, то й руку не простягай», — дивує пан Степан. Живе лише на пенсію — щомісяця отримує 1300 гривень. Каже, що грошей завжди не вистачає, і фіглює: «Я їх дуже люблю. Якщо маю гривню, то не потрачу, поки не зароблю ще одну. Я би хоч куди пішов робити, лем би брали і гроші платили». Нині якусь копійку заробляє хіба що на меді, якщо продасть. Завдяки своїм рукам. Вони для нього все. Лізе навіть на дерева, коли треба сливи рвати. Продемонструвати це йому не дозволили, бо гілки від дощу були мокрі. А от підйом по східцях на другий поверх сфотографували. Сам же захеканий «силач», спустившись на землю, ще й фіглював: «Увидять, шо я такий лізак, то ще пенсію здоймуть».

«ЛЮДЯМ БИ БУЛО ДОБРЕ, ЯКБИ ДОРОГУ ЗРОБИЛИ»

Вже за смакуванням голубців, які приготувала газдиня і які дуже любить пан Степан, наш герой зізнався, що «май трудно із дорогов». Як 20 років тому зробили, то дотепер нема покращення. Людям би добре було, бо доводиться 8 кілометрів пішки на село йти. У нас же 70 хат назбирається, пояснює чоловік.

Особливо важко тут взимку. Дружина Оксана каже: «Як випаде сніг, то нашого діда й не видно». Він і сам погоджується, що саме взимку малорухливий, бо й роботи нема по господарству. Хоча виношує туристичні плани. Просив, зокрема, надрукувати оголошення, що якби хто хотів приїхати із родиною відпочити серед природи, то готовий прийняти. Донька додає, що є вільні приміщення у дворі. А гостям можуть запропонувати збирання грибів, чорниць, порання біля пасіки, походи в ліс та ловлю риби у ставках. А ще — місцеві страви, свіже молоко, сало. Мовляв, дуже були б раді гостям. Коли говорили про це, внучка Оксана принесла дідові скрипку і зауважила, що той знає добре грати та співати. «Знаю-знаю, бо музикант. Доста’м ся по свальбах награв», — не став заперечувати Степан Бенца. Дружині дали бубен — і вийшов музикально-співочий дует. Заграли і заспівали тужливу коломийку. Від якої, дивлячись на цю дружну родину, на душі посвітліло.

Прощаючись, пан Степан сказав, що вперше бачить журналістів. До того хіба «по телевізору, коли кажуть новини». Але його дивиться лише перед сном, бо на те часу зовсім нема. Щодня підйом о 6-й. Каже: «Знаєте, щось останнім часом руки терпнуть. Напевно, кров не добре поступає. Але смерти ся не бою. Жити ся дуже хоче…».

Оксана Штефаньо