У Києві побачило світ унікальне видання «Українці Словаччини»

Автором монографії є етнограф, автор понад 20 монографій та 500 статей, редактор "Наукового збірника Музею української культури у Свиднику" та незмінний керівник цього музейного закладу від 1986 року Мирослав Сополиґа.. Результати цього дослідження апробовані Словацькою академією наук, у видавництві якої книга вийшла 2006-го року словацькою мовою в престижній серії "Klenotnica slovenskej ľudovej kultúry" ("Скарбниця словацької народної культури") як перша публікація іноетнічного автора.

 

Сам Мирослав Сополиґа називає це гарне, потужно ілюстроване видання одним з результатів своєї майже 40-річної роботи в галузі етнологічних досліджень українців Пряшівщини.

 

Переклад зі словацької здійснив професор Ужгородського національного університету Любомир Белей. Він же є й автором передмови, яку пропонуємо увазі читачів.

 

 

 

 

Коли доводиться бувати на Східній Словаччині, то там на кожному кроці впадає в око українська присутність: у місцевій, так званій східнословацькій говірці, яка так мало має спільного із мовою словацькою; у місцевих топонімах та прізвищах, які явно виказують своє україномовне походження; у вишуканому вигляді дерев'яних церков, увінчаних багатораменними хрестами; у церковних наспівах, у традиційній народній архітектурі, у місцевій кухні...

 

Однак, коли вдатися до статистичних даних, то виявиться, що нині у Словаччині проживає напрочуд мало українців: у 2001 р. їх тут налічувалося тільки 10 814 осіб. На тлі такої статистики українська присутність на теренах Східної Словаччини може видатися дуже перебільшеною або навіть ефемерною, і саме таку думку намагаються нав'язати певні місцеві сили... Проте знову ж таки за даними офіційного перепису населення 2001 р., на території Словаччини проживає 219 831 греко-католик та 50 363 православних. Оскільки ні словаки, ні представники інших національних меншин Словаччини (угорці, поляки, цигани, німці, чехи та ін.) ніколи не сповідували православ'я, то ніхто, окрім як українці, і не могли скласти помітне число – 270 194 особи – словацьких греко-католиків та православних¹. Якщо до цього числа словацьких греко-католиків та православних додати ніким не оцінену, проте, без сумніву, значну кількість нащадків українців, які відійшли від віри предків і стали римо-католиками, протестантами або ж атеїстами, то тоді кількість української людності на теренах сучасної Словаччини суттєво відрізнялась би від результатів офіційного перепису населенння.

 

Причину вражаючої невідповідності між повсюдністю української культури на Східній Словаччині та офіційно засвідченою відсутністю або точніше нечисельністю самих носіїв цієї культури треба шукати у драматичній історичній долі найзахіднішої гілки української нації. Українцям на теренах сучасної Східної Словаччини довелося долати не лише вкрай складні природно-кліматичні умови високогір'я на теренах південних схилів Бескидів (безземелля, неродючі, важко доступні ґрунти тощо), а й миритися з нечисленністю та слабкістю української інтелігенції, представленої головним чином духовенством, вкрай обмеженими матеріальними можливостями місцевих українців, а також, що дуже важливо, з національною нетерпимістю та виявами асиміляційного інстинкту з боку спершу угорських, а згодом чехословацьких та словацьких властей.

 

Дуже негативні наслідки на становище українців найзагіднішої гілки українського народу мав штучний поділ українського історичного Закарпаття, зініційований угорськими політичними колами ще у 1818 р., коли з Мукачівської єпархії було штучно виокремлено більше 190 парафій та створено окрему Пряшівську єпархію. У 1919 році остаточне розчленування історичного українського Закарпаття було завершено. Незважаючи на домовленості Юрія Жатковича та майбутнього президента Чехословаччини Томаша Масарика, за якими усе історичне Закарпаття, в т.ч. й Пряшівщина – "оригінально угро-руські столиці Спиш, Шариш, Земплин, Абауй, Ґемер, Боршодь, Унґ, Уґоча, Береґ і Мараморош" - мало одержати статус єдиної автономної частини Чехословачини, українські етнічні терени південої Лемківщини було приєднано до словацької частини Чехословацької Республіки.

 

Поява на карті сучасної Європи у 1993 р. нової демократичної країни – незалежної Словаччини, однак, не розв'язала наболілих проблем словацьких українців. Попри тісні дружні українсько-словацькі міждержавні відносини та офіційні зобов'язання урядів обидвох сусідніх держав всіляко підтримувати українську та, відповідно, словацьку національні меншини, інерція мислення певних політичних кіл чи їх ксенобоські комплекси негативно позначаються на стані української національної меншини Словаччини. Так, у певних сучасних словацьких наукових колах стало правилом замовчувати не лише факт належності місцевого східнослов'янської людності до українського народу, а й не визнавати українськими визначні пам'ятки місцевої матеріальної та духовної культури. Традиційні українські дерев'яні церкви, ікони, писанки вперто не називають українськими, а, наприклад, карпатськими, словацькими, східнословацькими, східнослов'янськими або візантійськими чи слов'яно-візантійськими тощо. Окремі наукові працівники Словацької академії наук видали об'ємні монографії, в яких численні кириличні рукописні пам'ятки ХVII-XVIII cт., зокрема конфесійного жанру, беззастережно зараховують до словацької культури.

 

Урядові словацькі кола, прикриваючись прагненням дотримуватися демократичних цінностей, беззастережно підтримали неорусинський рух, офіційно визнавши українців та русинів окремими народами. Римський принцип "поділяй та володарюй", що став визначальним у сфері державної національної політики стосовно української меншини Словаччини, послужив вельми діявим каталізатором асиміляційний процесів. Прикметно, що очільники русинського руху на Словаччині не втомлюються наголошувати, що "культура русинів є складовою частиною словацької культури і не має нічого спільного з українською культурою".

 

На такому культурно-історичному тлі існування сучасної української національної меншини Словаччини реальєфніше постає вагомість сподвижницької праці місцевої діячів української культури та окремих освітньо-культурних інституцій, які, по суті, залишаються єдиними гарантами українськості ще недавно численної автохтонної общини східнослов'янського походження та її багатої і самобутньої культури.

 

До числа таких сподвижників, без сумніву, належить Мирослав Сополиґа. У Словаччині, в Україні та в багатьої європейських країнах його добре знають як крупного етнографа, автора більше 20 монографій та близько 500 наукових статей. М.Сополиґа – головний редактор та упорядник 11 томів дуже авторитетного у славістиці "Наукового збірника музею української культури у Свиднику". Окрім суто академічної діяльності, М.Сополиґа багато уваги приділяє адміністративній діяльності. Від 1986 року він очолює найбільшу закордонну україністичну музейну установу – Музей української культури у Свиднику. М. Сополиґа – засновник славного сканзену Свидницького музею. Саме завдяки принциповій позиції М.Сополиґи як директора та його авторитету як вченого, вдалася зберегти цю уславлену музейну установу – скарбницю української культури південої Лемківщини від численних ворожих посягань. Друзі Мирослава Сополиґи не раз згадують його відчайдушний вчинок, коли він під час відвідування Музею української культури запропонував міністрові показати, котра частина плуга українська, а котра русинська. Уже сам факт, що Музей української культури у Свиднику – єдиний заклад культури Словаччини, який за назвою (і за змістом, звичайно, також) однозначно ідентифікується як український, ясномовно характеризує діяльність його керівництва. У науковій, адміністративій та громадській діяльності М. Сополизі вдається поєднати законослухняність громадянина Словаччини, глибоку обізнаність вченого-етногафа та непохитне усвідомлення належності до української нації. Мабуть, саме завдяки такій життєвій позиції, позбавленій конформізму та пристосуванства, М. Сополиґа був обраний членом Асоціації євопейських музеїв просто неба, головою Унії музеїв Словаччини, тривалий час працює в виконавчому комітеті Етнографічного товариства Словаччини, а віднедавна очолює його Східнословацький філіал. М. Сополиґа є членом Наукового товариства імені Т.Шевченка, проводу Світової федерації українських лемківських організацій та Міжнародної асоціації україністів. Він і нині сповнений багатьох амбіційних планів щодо вивчення та популяризації традиційної культури українців Словаччини, які, віримо, неодмінно будуть реалізовані.

 

Пропонована праця Мирослава Сополиґи – "Українці Словаччини: матеріальні вияви народної культури та мистецтва"– один із результатів його більш ніж сорокарічного ретельного наукового вивчення самобутньої культури найзахіднішої гілки українців. Для Мирослава Сополиґи не має найменших сумнівів щодо автохтонності культури українців на теренах сучасної Східної Словаччини. Однак ця упевненість ґрунтується не на політичній доцільності чи визначається умовами "наукового" гранту, вона випливає з скрупульозного та системного аналізу багатющого фактичного матеріалу. 

 

Автор не обмежується емпіричним синхронним описом аналізованих фактів культури українців Словаччини, а, як справжній історик, розглядає їх у діахронії, намагається простежити їх еволюцію від найдавніших фіксацій.

 

Іншою прикметною рисою монографії "Українці Словаччини: матеріальні вияви народної культури та мистецтва" є напрочуд вдале використання автором інтердисциплінарного підходу. Щоб описати культуру українців Словаччини, Мирослав Сополиґа майстерно залучає дані географії, геології, ботаніки, демографії, економіки, дієтології, теології, мистецтвознавства, лінгвістики... Завдяки такому підходу накреслена автором панорамна картина культури українців Словаччини відзначається науковістю та вражає правдивою об'ємністю свого зображення.

 

Не маю найменших сумнів, що пропонована капітальна праця Мирослава Сополиґи, як і зрештою й доробок його інших, нині не таких вже й численних його колег служить шляхетній справі удоступнення культурного набутку найзахіднішої гілки українського племені, що споконвіків живе на південних схилах Карпат. Адже ще у далекому 1960 році у передмові до укладеної невтомним Михайлом Мольнаром антології "Ластівка з Пряшівщини" Максим Рильський напрочуд вичерпно і влучно охарактеризував поетичний набуток українців Словаччини: "все це свіже, все це має свої тони й барви, все це – своє".