ЧИН МИКОЛИ МУШИНКИ

До свого 60-річчя академік за наполяганням родини, зокрема сина Олеся, видав біо-бібліографічний збірник у трьох книгах «Колеса крутяться…», взявши за епіграф слова з народного романсу:

Колеса крутяться,

Літа минаються,

А мені сумно в голові...

Щемка лемківська мелодія рве душу, западає в серце, примушує оглянутися на прожите… А за ті роки Миколові життєві колеса ох і багато накрутили: від сільського хлопчини з Курова до викладача університету, від пастуха й кочегара до поважного академіка, від віруючого в комунізм «русского» до свідомого українця, від дослідника місцевого фольклору до потужного науковця, рівного якому, скоро не знайдеш в Україні, Словаччині чи Європі…

Любиця Бабота у передмові до згаданого видання пише: «Колеса крутяться, літа минаються... Скільки правдивості в словах цієї чарівної пісні! Людина живе, працює, радіє, старіє і приходить пора, коли починає підсумовувати пройдений шлях. Якщо йдеться про виняткову людину, наприклад, науковця, її діяльність оцінює і широкий загал. Коли саме людина досягає вершин у науковому світі? Тоді, коли в неї досвід великий, цілеспрямованість ясна, коли попередні досягнення можна поповнювати новими відкриттями. Це час високої активності, час, коли людина здатна керувати групами дослідників, очолювати наукові інституції чи організації і свій досвід передавати молодому поколінню.

Якраз такого віку і наукової зрілості досяг один з найвидатніших україністів Словаччини, надзвичайно активний і всесторонній науковець академік Микола Мушинка, доктор філологічних наук, який своєю невтомною працею поповнює скарбницю культурних надбань рідного народу».

Цього лютого Миколі Мушинці виповнилося 88! Він ще активно крутив свої колеса… Готував до друку монографію про Яцка Остапчука, дочікував третій том «Від отчого порога» про Панькевича, писав гасла до «Енциклопедії Українознавства», рецензував великий за обсягом науковий збірник «Українці Хорватії», відгукувався на різноманітні ювілеї меншими і більшими статтями, давав інтервʼю і знімався у фільмах, консультував молодих і старших при написанні кандидатських і докторських, посильну участь брав у наукових онлайн-форумах та інтернет-конференціях, щиро приймав звідусіль у власній хаті гостей і при тому багато читав… Це мала дещиця щоденної активної Миколової праці, яка й змушувала ті колеса крутитися, крутитися, крутитися…

Пораз дивувалися його працездатності – ти набагато молодший, а робиш в рази повільніше і в рази менше. Микола Жулинський в ювілейній статті «Український пастир культури і науки» з нагоди 80-річчя академіка М. Мушинки бачить його поряд з Олександром Духновичем і Адольфом Добрянським у «передніх рядах, точніше, на чільному місці», в «огромі його „трудів і днів”»,… «загорнутим» у сріблясту сивину, завжди привітно усміхненим народним будителем…», «охоронцем родової пам’яті, матеріальної і духовної культури русинів-українців».

Дмитро Павличко, його близький приятель і однодумець, назвав Миколу Мушинку «духом українства світового», а Міхаель Мозер, Президент Міжнародної асоціації україністів, професор кафедри славістики Віденського університету, Українського вільного університету та Католицького університету ім. Петра Пазманя в Будапешті, вважає «історію його діяльності невід’ємною й надзвичайно важливою складовою історії міжнародної україністики в цілому». Свідченням цьому, зокрема, є і той факт, що професор М. Мушинка тільки за час відсторонення його від наукової діяльності «опублікував на Заході п’ять книжок та понад 150 наукових розвідок, науково-популярних статей та рецензій», зокрема альбом «Екслібриси українських шістдесятників (Банд-Брук, 1972), «Володимир Гнатюк і Закарпаття» (Париж, 1975), «Орест Жилінський, вчений з душею поета» (Банд-Брук, 1983), «Народна культура південних лемків» (Нью-Йорк, 1987), «Життя і справа Володимира Гнатюка» (Париж, 1988). Як фольклорист дослідив усну народну творчість русинів Войводини, культуру українців Румунії, лемків-українців Польщі і колишньої Югославії, повернув і відродив забуті імена українських письменників, учених, художників, музикантів, театралів, громадських і політичних діячів – Володимира Гнатюка, Михайла Врабеля, Філарета Колесси, Івана Панькевича, Флоріана Заплетала, Франтішека Тихого, Миколу Неврлого, Юрія Шанту, Франтішека Главачка, Юрка Колинчака, Яна Онушка, Йосифа Маркова, Володимира Лібовицького, Володимира Січинського, Івана Зілинського, Михайла Качалуби, Симона Наріжного, Ореста Зілинського, Івана Мацинського, Володимира Стон-Балтаровича, Володимира Любовицького, Івана Кулеця, Никифора Лещищака, Никифора Довняка, Ольги Дутко, Юрія Костюка, Степана Рака, Олени Рудловчак, Єви Бісс, Василя Капішовського, Яцка Остапчука, Степана Папа, Івана Голубовського, Олекси Новаківського, Степана Клочурака… «Навіть найсміливіша уява не здатна охопити весь той обшир наукових зацікавлень, пошукових пристрастей і творчих залюблень пастиря української культури і науки…» – підсумовує Микола Жулинський. Ці «пошукові пристрасті і творчі залюблення» частково втілені у видавничому проєкті «У всякого своя доля…» Миколи Мушики і Ярослава Шуркала.

Як стає зрозуміло, основним рушієм життя для Миколи Мушинки була праця. Вона для нього – одне з найчистіших і найшляхетніших джерел емоційного стану, радості діяння, творення. Думка, що народжена, збуджена, витончена в праці, ставала радісною, оптимістичною. Сам професор писав таке: «Все роблю з переконанням, що таким чином приєднуюся до почину моїх попередників, які, живучи за межами України, безкорисливо творили велику науку в надії, що колись їхні праці будуть служити Україні. І вони не помилялися. Хоч більшість із них не дожили до омріяної незалежної України, їх праці нині видаються в Україні і сприяють утвердженню її незалежності». І немає значення для професора, яку працю виконувати: чи читати лекції, чи писати книгу, чи вести екскурсії, чи пасти худобу, чи топити в кочегарці, чи косити траву, а чи майструвати полицю... Будь-яка праця для нього була приємною, бо йшла від любові і на благо України.

Справді, дотримуючись теорії Григорія Сковороди, Микола віднайшов свою «сродну працю» і прийшов у цей світ, щоб бути щасливим. Він, по-перше, був вільним, а значить самодостатнім. А коли хотіли зробити підневільним, залежним, Мушинка вертався до Курова пастушити. По-друге, він віднайшов «сродну працю», яку вміє, знає і хоче виконувати з глибоким переконанням, що тільки вона є смислом життя. «Ні за статті в ЕСУ, ні за інші статті та книги, – писав Микола Мушинка, – видані в Україні, я жодного гонорару не одержую. Дехто дивується, що ні за звання академіка, ні за ступінь доктора наук я не отримав ніякого додатку до платні. Коли я на це звернув увагу свого працедавця (деканат філфаку Пряшівського університету), мені сказали: «Ці титули надала Вам Україна, для якої Ви працюєте, то нехай вона дає Вам додаток до платні!».

Нинішня моя пенсія не сягає рівня середньої пенсії кваліфікованого робітника. Та це анітрохи не відштовхує мене від безплатної роботи у сфері україністики. Єдиним гонораром для мене є авторські примірники опублікованих праць. Та і їх я не залишаю в себе, а дарую Державній науковій бібліотеці у Пряшеві, щоб вони служили широкому загалу науковців».

По-третє, Микола Мушинка, пізнаючи світ і себе у ньому, за словами Йосифа Сірки, «не міг залишитися пастухом та кочегаром. На нього чекали титули академіка, численні почесні докторські титули різних університетів, на нього чекала українська наука в Україні та в діаспорі, бо саме їм він служив протягом свого науково-дослідницького життя».

Крім наукової активності, М. Мушинка був непересічним колекціонером творів образотворчого мистецтва. Його приватна галерея охоплює десятки визначних творів українського образотворчого мистецтва, серед яких – твори О. Новаківського, М. Бойчука, Ю. Панькевича, В. Касіяна, Й. Бокшая, О. Заливахи, І. Марчука та ін. Миколу Мушинку можна вважати живою легендою, оскільки, мабуть, нема серед українців взагалі людини, яка б мала таке величезне коло знайомих науковців, письменників, мистців та артистів. Закордонний Академік відомий у колі редакційної колегії Енциклопедії українознавства, Енциклопедії сучасної України, в різних університетах України, в Українському вільному університеті в Мюнхені, в деяких університетах США та Канади. Микола Мушинка був обдарований талантом не тільки знаходити історичні документи, архіви, але й «загублених» людей, які під час Другої світової війни загинули чи «загубилися», як про це вдало зауважив Йосиф Сірка. Він віднайшов поховання командира УПА С. Стебельського-Хріна, дружини С. Єфремова Орисі Дурдуківської, юриста Станіслава Дністрянського, його дружини Софії, художниці Емілії Голубовської та ін. Останки деяких з них він ексгумував, на власних плечах заносив в Україну і перепоховав.

Аркадій Жуковський, професор Українського вільного університету в Мюнхені, голова Наукового товариства ім. Шевченка в Європі та іноземний член Національної академії наук в Києві, вважає, що такі досягнення Академік мав через те, що не був «кабінетним ученим». Як зауважила Алла Атаманенко, професор Національного університету «Острозька академія», директор Інституту досліджень української діаспори, «М. Мушинку завжди цікавила Людина. Він багато знайшов, опублікував і просто сприяв збереженню унікальних архівних, художніх та матеріальних джерел, кожна знахідка яких має свою дуже цікаву історію. Використовуючи методику «усної історії», він і сам став творцем унікальних біографічних джерел, записавши інтерв’ю з відомими вченими, громадськими діячами…».

Справді, Микола мав особливе вміння – бути вдячним співрозмовником: непідроблена цікавість, щира усмішка, харизматична зовнішність, вроджена толерантність, глибокі пізнання, відданість українству захоплювали кожного, хто торкався унікального материка інтелекту Миколи Мушинки. Він щоденно слідкував за всіма подіями у світі – політичними, культурно-мистецькими, літературними. Засмучувався безголовʼю української влади. Переймався втратами на російсько-українській війні. Сумував через українські міжусобиці. Систематично листувався з друзями в Україні, Європі, Америці, Канаді… Відстоював і оберігав розшматоване, розтерзане, принижене українство перед Європою і світом. І попри те, Микола був обсолютно відкритою, щедрою, люблячою трепетною українською душею, найбільшою цінністю якої була родина, найвищою святістю – жінка, найкращими надіями – успіхи внуків, а найсвітлішими моментами – родинні застілля на Степана… Він вмів ділитися своїм багатством… Його сердечним теплом зігріто не одного з нас… Він «запалив життєві світильники» багатьом…

Миколу не можна було уявити без його Маґди – дружини-берегині, дружини-секретаря, дружини-однодумця, яка до останнього подиху розділяла його радощі й біди, виховала з ним прекрасних синів, переповнена щастям опікується малими і великими внуками, ревносно і віддано оберігала свого мужа від усього навʼязливого і злого, тисячі разів правила і друкувала «його писання», розписувала кожен його день для продуктивної роботи, контролювала терміни написання статей і вчасність відповідей на листи, слідкувала за дотриманням усіх родинних звичаїв і приписів лікаря… Маґда і Микола, діти і внуки, невістки і правнуки, свати, брати, сестри, куми – це родина. Українська справжня родина. Достойна і шляхетна, гідна наслідування.

Учора, сидячи біля ліжка хворого Миколи, Магда тримала його за руку у своїй і не відчувала, щоб він потискував її, як то було завше… Їй зараз найтяжче. Але пам’ять про пережите і усвідомлення Їхнього Чину – високого, достойного, великого, спільного, який наповнював їх життя всуціль, зранку й до ночі, в будень і в свято, щоб крутилися, добре крутилися колеса, мусить додати сили жити за двох…

На жаль, на 89 році життя ті колеса зупинилися… Але зупинилися вони для Миколи. А нам того залишеного Миколою воза треба перти далі. Щоб колеса крутилися для нас.