Микола Мушинка. Боротьба за "минуле"

Про дослідника русинсько-українського національного ґрунту Миколу МУШИНКУ

Микола Мушинка. Боротьба за "минуле"

Микола Мушинка народився 20 лютого 1936 р. в селі Курів Бардіївського округу на Пряшівщині у Словаччині. На північ від міста Пряшів і краю, який нараховує 260 сіл, пов’язаних із культурною спадщиною від нашої Руси, через кордон в рамках ЄС є історична Лемківщина. Чехословацька влада ставилася до русинів-українців толерантно і переселення до Української РСР відбувалося в 1945 р. справді добровільно. На рідній землі у Низьких Бескидах і постійно працює 85-річний ювіляр — фольклорист, філолог, етнолог, історик, педагог, публіцист, літературознавець, doctor honoris causa чотирьох університетів України, культурно-освітній діяч, професор Закарпатської академії мистецтв, член Міжнародної комісії дослідження національної культури Карпат і Балкан. На 2020 р. бібліографія Миколи МУШИНКИ, першого доктора філологічних наук у незалежній Україні, становить: 142 книжки, публікації та брошури; 571 наукова стаття; 879 рецензій; 2565 науково-популярних статей. Лише для «Енциклопедії Сучасної України» подав майже триста гасел.

Його життєпис заслуговує книжки. У 1965 р. молодого аспіранта висадили з потяга на прикордонній стації Чоп працівники Комітету державної безпеки, вилучивши рукопис Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та інший «самвидав». Продовжити навчання у Києві не міг. Захистив кандидатську дисертацію «Володимир Гнатюк — дослідник фольклору Закарпаття і його зв’язки з чехами і словаками» у Карловому університеті в Празі у 1967 р. ЧССР тоді маніфестувала громадянський і політичний рух за «соціалізм з людським обличчям». Його розбито 1968 р. через окупацію військами Варшавського договору. В 1971 р. науковця звільняють з Пряшівського університету. Невдовзі розпочинає «паралельну кар’єру»: пас худобу в сільськогосподарській артілі рідного села чотири роки, а наступних чотирнадцять — на посаді кочегара у міському комунальному господарстві. Згадує цей період з гумором як продуктивний, особливо в котельні. Тоді ж вивчав фольклорну традицію русинів Войводини і невдовзі став одним із фольклористів, які зробили найвагоміший внесок у цій ділянці. Публікував свої наукові роботи за кордоном. Зі зміною політичного режиму повернувся до університету в 1990 р. Заснував Асоціацію україністів та Наукове товариство імені Тараса Шевченка у Словаччині.

Завдяки своєму наполегливому пошуку пришвидшив шлях до забутих архівів іншим. Наприклад, видав монографію «Музей визвольної боротьби України в Празі та доля його фондів». Створив найбагатшу бібліотеку україністики у Словаччині і передав Пряшівській державній науковій бібліотеці (понад 15 тисяч видань) як фонд Миколи Мушинки із складовою чи не найповнішої в світі Шевченкіани (понад 300 позицій). Громадянин з великої літери і скромною пенсією став меценатом і для Львова, подарувавши коштовну найбільшу у світі зібрану ним колекцію картин (50) Олекси Новаківського (1872—1935) Художньо-меморіальному музею. Микола Мушинка повернув у сьогодення імена письменників, учених, митців, громадських, політичних і церковних діячів, учасників збройної боротьби із Підкарпатської Руси за незалежність України.

Цього року указом Президента України Миколу Мушинку, іноземного члена Національної академії наук України, нагороджено орденом Ярослава Мудрого V ступеня.

«УКРАЇНА ПІД НАЗВОЮ «КИЇВСЬКА РУСЬ» ІСНУВАЛА КІЛЬКА СТОЛІТЬ РАНІШЕ НІЖ РОСІЯ  — «МОСКОВСЬКОЇ РУСІ»

— Ви вчилися в російській початковій школі рідного села, в російській гімназії у Пряшеві та Інституті російської мови та літератури у Празі. Жартома кажучи, за термінологією царської імперської етнографії ви вельми освічений «русский горец»?

— Вже у попередніх генераціях інтелігенція нашого краю орієнтувалася на царську Росію, яка не вважала українців («малоросів») окремою нацією, а «південною галузкою російського народу». Моя генерація орієнтувалася на Радянський Союз, який росіян вважав «старшим братом» українців. Хоч Україна, під назвою «Київська Русь», існувала кілька століть раніше ніж Росія  — «Московської Русі». Не знаючи нічого про Україну, я і вважав себе «русским», бо вчився у таких закладах. Правда, ця російська мова не була тотожною з літературною мовою, а своєрідним «язичієм». У 1954 р. уряд Чехословаччини взяв курс на українізацію російськомовних шкіл Пряшівщини, і ми поступово зрозуміли, що є такими ж українцями, які є в сусідній Закарпатській Україні, Галичині та інших регіонах за межами Словаччини.

— Основний напрямок ваших зацікавлень фольклористика. У чому її суттєва роль?

— На фольклористику мене спрямував професор Іван Панькевич, лекції якого з україністики я заочно слухав у Карловому університеті у Празі в 1950-х. Я був гордий, що наш фольклор не поступається фольклору інших народів і зайнявся його збиранням та дослідженням, аби зберегти і для майбутніх поколінь. Фольклор нерозривно зв’язаний з народними традиціями, а все це і досьогодні впливає на культурно-національний ґрунт. Я вважаю, що русинська культура є частиною української культури. Русини — це перша найбільш поширена наша самоназва, яка була у вжитку століттями далеко за межами карпатського регіону, особливо за Литовської держави, яка простягалася до Чорного моря. Народ виростав і з власного колосального фольклору. Він робив нас самодостатніми як на етнографічному рівні, так і як один великий народ русинів-українців.

— Поділюся спогадом. Після свята «Лемківська ватра» знайомий вам етнограф Іван Красовський запропонував разом відвідати скульптора Григорія Пецуха у курортному місті Закопане. Митець розповів про непрохану розмову з представником тодішньої польської служби безпеки. Той запитав професора з різьби: «Чому пан не хоче допомогти лемкам відірватися від українців?». У суті цинізм: лемків депортували як русинів чи українців, але і через десятиліття влада мала свою стратегію щодо них. Чому?

— Усі польські влади вважали лемків етнографічною групою, але не українською. Наперекір тому польський повоєнний уряд в 1945 р. сприяв так званому «добровільному» переселенню їх в Україну. Але частина лемків залишалася проживати в рідних селах і це мало значення для перспективи самобутнього регіону. Натомість організували депортацію під назвою акція «Вісла» з явною метою їх полонізації шляхом розпорошення по північно-західній Польщі. Чому давно після етноциду 1947 р. питання самоідентифікації цікавило польську спецслужбу? Відповідь проста. Бо ніякі репресії не знищили національну орієнтацію лемків. А влада намагалася локалізувати її у ретроспективі минулого етнографічного регіону, який своєю етнічною чисткою позбавила майбутнього.

«ТЕРИТОРІЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ Є БАТЬКІВЩИНОЮ ПРАСЛОВ’ЯН»

— Бачив з латинськими літерами карти, на яких по обох боках від адміністративного кордону наших областей у Карпатах позначено населення якби двох національностей. Чи не вкидається із зовні штучна та цілеспрямована фрагментація Гуцульщини, а відповідно і України?

— Мені доводилося читати лекції в Українському вільному університеті у Німеччині, у Баварії. Німці мають набагато більше говірок, діалектів та етнографічних різниць у порівнянні з українцями. У них давно сформувався мудрий етнографічний консерватизм, конструктивний регіональний патріотизм, без якого складніше зберегти і розвивати культурну автентику у модерному суспільстві. Але одночасно розвинена дисциплінована одностайність і свідомість щодо почуття приналежності до єдиного німецького народу. Українські етнічні території були століттями роздерті і тому цей процес серед русинів-українців ускладнений і об’єктивно, і штучно. У 2011 р. у видавництві «Ґражда» вийшло друге видання моєї книжки «Лицар волі» про Степана Клочурака. Він походив з гуцульської родини (вісімнадцять дітей від однієї матері), з гущі народу. Закарпатські гуцули підняли повстання проти угорців і проголосили Гуцульську республіку, яка проіснувала між листопадом 1918 і червнем 1919 року. Образно кажучи, ні Клочурак, ні тисячі його соратників не носили запорозькі козацькі шаровари і шапки, не співали пісень з Наддніпрянщини. Але вони боролися як гуцули саме за українське державне утворення і розпочали діяти зі зброєю від малої батьківщини, щоб стати частиною соборної України. Про знамениту постать Клочурака потрібно вивчати в школах. І Ясіня з гуцульськими одностроями, вишиванками дивилася на Київ як єдину столицю. І гуцулів не турбувало, що там якісь слова вимовляють не так, як у них. Сто років тому це був також приклад для Гуцульщини буковинської і галицької.

— Якщо коротко, то що є русько-українське минуле?

— Це — історія русинів від Київської Руси до сучасності. Навіть коли на південь Карпат не було промовистих руських князівств, то населення тут з’явилося від Руси і було першим, автохтонним. Взагалі територія сучасної України є батьківщиною праслов’ян. Звідси вони рухалися у трьох напрямках ще задовго до повстання Руської держави. Від слова Русь походять назви русини, руснаки, руси, русичі.

— Очевидно і тому виникла конструктивна назва — Союз русинів-українців Словаччини?

— Назвою «Союз русинів-українців» ми хотіли об’єднати в одній організації тих, хто вважає себе русинами і тих, хто вважає себе українцями, і також всіх, хто відчуває своє «коріння» в єдиному нерозривному зв’язку. Адже не все однозначно виглядає, бо є історія, культура краю в контекстах як вужчих, так і набагато ширших. Наприклад, діалектологи за говірками кваліфікували нас як носіїв лемківського діалекту, а назва «лемки» на Пряшівщині не була поширеною. У той же час сьогодні в Польщі «лемки» офіційно голосяться до «українців» або «лемків», але не до «русинів» — найпершої історичної назви для десятків мільйонів громадян в Україні. Вважалося, що назва організації була логічною і з огляду на утримання зв’язків з русинами і українцями в Сербії, Хорватії. Українська найдавніша діаспора в колишній Югославії також використовувала подібну за ідеєю назву.

— Отець Августин Волошин, до того як стати політичним лідером Карпатської України, опублікував статтю у 1923 р. «Памяти Александра Духновича», до 120-річчя від його народження. Він цитує культурного діяча: «Бо свої то за горами — не чужі: Русь єдина, мисль одна у всіх в душі». Будемо об’єктивними: будитель орієнтувався на Русь як Російську імперію. Як ви це поясните?

— В часі Олександра Духновича уся західноукраїнська інтелігенція, члени «Руської трійці» — Шашкевич, Головацький, Вагилевич, як і все населення не лише Пряшівщини, але й усієї України, мали підстави вважати себе русинами. Тому Духнович орієнтувався не на Москву, Відень чи Будапешт, а на Львів, куди заповів (передав) усю свою літературну спадщину, якою користаються і дослідники, публікуючи її для сучасного читача.

«ЩОДО «МОНОПОЛІЗАЦІЇ» РУСИ, ТО СУЧАСНА РОСІЯ СПРАВДІ ВИГЛЯДАЄ ГІРШЕ НІЖ РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ»

— У непідконтрольному українській владі Донецьку наприкінці січня 2021 р. проходив форум «Російський Донбас». Прийнято доктрину експансії РФ з аналогічною назвою. У документі «розкручується» імперський термін Новоросії в контексті «разнообразных этнических групп на русско-славянской основе». Як би ви прокоментували останнє речення?

— Російські уряди — чи царський, чи совітський, робили все, щоб корінне населення зрусифікувати. На щастя, їм це не вдалося. Та подібні амбіції має і сучасний уряд РФ, який намагається присвоїти собі через мову спочатку зрусифіковані землі сходу держави, а згодом і всю Україну, тобто завершити те, чого не вдалося попереднім урядам Росії.

— Чи не вважаєте ви, що українцям доцільно вдосконалити назву держави додавши слово Русь до Україна?

— Україна як самостійна суверена держава сьогодні визнана цілим світом. Тому вважаю анахронізмом додавати до сучасної назви її первісну назву.

— Але хіба Російська Федерація не «монополізувала» Русь? Можна презентувати й інші аргументи на користь поглиблення через назву нашого історико-культурного фундаменту і захисту безпекових інтересів.

— Щодо «монополізації» Руси, то сучасна Росія справді виглядає гірше ніж Радянський Союз. Тоді хоч про якусь «колиску трьох братніх народів» твердили. Не виключаю, що зміна назви тут і мала б позитивні наслідки. Добре, це державницьке словосполучення може бути в усному і письмовому вжитку так, як це є, скажімо, у титулі відомої церковної особи — Філарета, тобто Патріарх Київський і всієї Руси-Ураїни. Реально писати, що русини боронили Київ в 1240 р. Очевидно, наукова література англійською чи іншими мовами мала бути давно об’єктивнішою щодо трактування саме руського (русинського) періоду України. Російська політична традиція повинна розглядатися не з Києва, бо Росія починається не звідси. Зміна назви держави непросте питання і вимагає насамперед обговорення у суспільстві, консенсусу, референдуму.

— «Руський» і «русинський» для вас як синоніми?

— Так. Вони однакового за суттю змісту і найрідніших смислів. Може бути хіба певний контекст їх вживання. Але назагал йдеться про нашу історію та культуру в широкому чи меншому вимірі. Важливо берегти своє руське минуле і доносити його до народів світу. Словацька мова (як і чеська та деякі інші) не знає різниці між «руський» і «русский». За традицією перекладу як у Росії. То, принаймні, в Україні російською слід писати «руськый» з м’яким знаком і через російську літеру «ы». Синонім «русинський» поряд з «руський» захищає нашу пам’ять, українські основи, сучасне і майбутнє від знівелювання.

«ДЕРУСИФІКАЦІЯ УКРАЇНИ ОДНЕ З НАЙВАЖЛИВІШИХ ЗАВДАНЬ НЕ ЛИШЕ УРЯДУ, АЛЕ Й НАУКОВИХ ТА СУСПІЛЬНО-ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ»

— В Україні не відбувається дерусифікація також і через те, що не вихована загагальносуспільна культура розуміння, чому важливо підтримати носія української мови у спілкуванні з ним його ж мовою. Констатуємо також серйозну словакізацію мовного простору у селах, де ви записували фольклор. Як бачите ці процеси?

— Дерусифікація України, на мою думку, одне з найважливіших завдань не лише уряду, але й наукових та суспільно-громадських організацій України. Темі словакізації русинів-українців Словаччини ми з сином Олександром присвятили 618-сторінкову словацькомовну монографію «Національна меншина перед заникненням?» з підзаголовком «Статистичний огляд русинсько-українських сіл у Словаччині в роках (1773) 1881-2001» (Mikuláš Mušinka, Aleхander Mušinka: Národnostná menšina pred zánikom? Štatistický prehľad rusínsko-ukrajinských obcí na Slovensku v rokoch (1773) 1881-2001») видану в Пряшеві 2011 р. В ній ми довели, що при офіційних статистиках на території нинішньої Словаччини у 1846 році жило 187 321 чоловік; 1910 – 118 280; 1919 – 134 761; 1930 – 91 079 русинів; 2001 – 35 015 русинів та українців узятих разом. На території Словаччини ми нарахували 260 сіл у яких при давніших офіційних переписах понад 50 відсотків населення голосилося до «ruská národnost» (із двозначною інтерпретацією, як вже згадав), а від 1950 року ‒ української національності. Причому кількість населення  в цих селах за понад 200 років не зменшилась, а у більшості сіл навіть зросла. Нам йдеться про те, щоб зберегти оці наші народні діалекти, говори. Щоб не втратити значну частину свого культурного багатства. Людей як національну спільноту консолідує мова. Це питання самозбереження.

— Над чим працюєте сьогодні?

— Ми з сином Олесем одержали фінансовий ґрант на видання другого тому моїх зібраних творів про одного із найславетніших етнографів родом з Тернопільської області — Володимира Гнатюка. Син поставив на мій робочий стіл комп’ютерну верстку з проханням, щоб я вичитав її. А це — рабський труд, бо треба читати кожен рядок, майже 800 сторінок. Щасливий, що поряд є помічниця Магда, моя дружина. Перший том, який охоплює мої праці про рідне село Курів, вийшов позаторік — «Від отчого порога».


ДО ТЕМИ:

Миколу Мушинку з Пряшівщини нагороджено найвищим орденом України 

27 червня 2021р.

Теги: Мушинка, Курів, русин

Коментарі

Misenko 2021-06-28 / 22:41:48
Президентка Словаччини, Зузана Чапутова (Zuzana Čaputová) нагородила найвисшима державними нагородами 24 осіб за грунтовний внесок в розвиток науки, культури, шпорту итд. в Словаччині в томто 2021 році. Між ними є ай проф. Василь Ябур (Vasiľ Jabur) за його внесок до культурного розвитку держави в том числі ай за кодіфікацію Русинського язика в Словаччині.

Ужгород 2021-06-27 / 14:07:26
З нетерпінням чекаємо на вихід вашої нової книжки про Володимира Гнатюка! Це будуть його праці чи лише ваші?

У музеї української культури у Свиднику пройде День народних традицій зі змаганням у приготуванні вареників
У таборі Пласту "Карпати 2021" у Словаччині знов зустрілася майже сотня дітей і молоді
/ 1Миколу Мушинку з Пряшівщини нагороджено найвищим орденом України
Після довгих місяців в Кошицях прозвучав традиційний концерт хору "Карпати"
/ 1На Пряшівщині на 89 році життя відійшов у вічність професор Юрій Бача
Ювілей визначного україніста. До 90-ліття Михайла Романа з Пряшівщини
/ 1Перший лемко, творчість якого визнали в Європейському Союзі
/ 335 років відзначає хор "Карпати" у Кошицях
У Кошицях вітали з ювілеєм Левка Довговича
/ 3Левко Довгович – "Заслужений діяч мистецтва України" та лауреат "Премії Пам’яті народа"
/ 2Зеленський зустрівся з українською громадою Словаччини
Українці Словаччини зберуться на День народних традицій та "Пероги-2020"
У Кошицях молодь знову зустрілася на ювілейному 25-му літньому таборі "Карпати 2020"
/ 1Українці Словаччини святкують цьогоріч День вишиванки онлайн
Відбулася зустріч представників українських організацій Словаччини і співробітників Посольства України в СР
Старий Новий рік українці Словаччини святкували в Кошицях із Закарпатським народним хором
Традиційний "Святий вечір з Карпатами" відбувся з нагоди Різдва у Кошицях
Різдвяний вечір у виконанні Піддуклянського ансамблю відбувся у Пряшеві
/ 3У Пряшеві презентували книжку про бомбардування міста Червоною армією у грудні 1944 року
Український народний хор "Карпати" представив "Різдвяні традиції нацменшин міста Кошиці"
/ 3Пряшівський Театр ім. О. Духновича вшанував Марка Кропивницького прем’єрою комедії за його твором
У Музеї української культури у словацькому Свиднику покажуть "Дари Карпат"
У Пряшеві вшанували пам’ять жертв Голодомору в Україні
У музеї української культури у Свиднику на Дні народних традицій проведуть міжнародне змагання з приготування вареників
/ 4У Братиславі на 103-у році помер корифей словацької та чеської україністики Микола Неврлий
» Всі записи