Закарпаття онлайн » Блоги » Володимир Кришеник

Ми не закінчимось

Можливо, це банальна думка, втім щоденне наше існування відбувається у часі Історії. У буденності проминаючих днів угледіти таке даремно – поки раптом не збагнеш: усе насправді важливе, жаданне і необхідне, раніш належно не оцінене, стало для тебе назавжди втраченим. Час невпинно сточує плоть нашої пам’яті, стирає потроху зайві файли минулих подій, відбутих переживань і відчуттів. Часом ми самі немов невмисно торкаємося невидимої кнопки “delete”, аби позбутися якоїсь дещиці свого минулого. Наче стидаємося себе колишніх, що в короткій хвилі дозволили собі бути вразливими, ризикнувши виказати чужим власну наївну щирість. Погодьтеся – схоже не раз відбувалося з нами в останнє двадцятиліття нашої вітчизняної історії.

Чи не з такої причини так часом пройме дражливе відчуття вторинності особистого існування, і для загалу вкотре дробиться та тьмяніє образ колективної історії та правди. Відтак ми знову готові змиритися з одвічною "рухомістю" своєї історії. А може ми й не знали себе по-справжньому? Якби спробували виборсатися зі стану амнезії пам'яті, то може вдалося б відчути під собою країну, з'єднати в'єдно минуле своїх батьків, дідів і власне себе, нинішніх.
 
...Це є книжка мого обов'язку та пам'яті рідних. Писав її переважно зі спогадів батька – простого вчителя з Іршавщини. У ній відгомін подій двадцятих-п'ятидесятих років минулого століття на Закарпатті – доби Просвіти, Карпатської України, окупації краю, батькова розповідь про мукачівську катівню Ковнер, в'язницю у Ваці, перші повоєнні роки (радянську колективізацію, мордовські політичні табори та інше). Сподіваюся, що незабаром ця моя робота вийде друком в ужгородському видавництві "Ґражда". До вашої уваги – остання глава книжки.
 
 
Кінець Історії
 
Вечірнє сонце соснами обгасне,
тріпнеться птахом і в зорі згорить,
і ти збагнеш пітьмою, що то – жить
і що – зникома мить і сонце ясне.
Тоді в отяглім погляді земнім,
о присмерковій стишеній годині,
цей скам'янілий мармуровий дим
скидається на образ України,
а ворожнеча синяви й оранжу –
тяжким крестом або насланням вражим.
Василь Стус
 
Михайло Кришеник овдовів за рік до української незалежності.
 
Тої пори все кругом швидко змінювалося. Неповоротка і прогнила зсередини Імперія з хрустом і металічним стогоном кололася й ламалася на шматки, наче здобулий пробоїну гігантський корабель. Його пасажири раптом відчули, що їх каюти не замкнені, а офіцерський склад уже позахоплював рятівні шлюпки і пливе окремо до нових берегів. Змішалося все – вірні комуністи зробилися бізнесменами, веселі комсомольські божки – банкірами, а простим людям належало якось виживати.
 
Батько дивився на те зі спокійною впевненістю філософа. Знав, що все у нас буде, як тільки й може бути, а очікувані зміни ста­нуться не враз і не настільки швидко, як дехто собі надумав. Із виритої спільними зусиллями за десятки літ комуністичного будівництва ями вибиратися ой як не легко, та й мало хто у тому поможе – усе робити самим, а люди в нас як люди – інших нема.
 
Народження незалежної держави зустрів удоволено і з без надміру емоцій. Наступні п'ятнадцять літ звичайно говорив про себе, що на старість зробився цілком щасливою людиною, зажив зі світом у гармонії.
 
Пізньої осені 1991 року тодішній голова Білецької сільради вирішив не одставати од ча­су, якщо кругом така революція. Пройшовся хатами десятків сільських депутатів, щоб намовити їх до революційних дій. Належалось позносити в селі пам'ятники – Леніну та Пітрі. Проголосували всі, лиш один утримався – сам голова. Гіпсового Леніна зламали вмить. Нині на тому місці – гранітний Кротон. З Пітрою вийшла заминка. Зверху вказали строго – зносити пам'ятники в незалежній державі можливо тільки з дозволу того повноважного органу, яким приймалося рішення на його встановлення. Про погруддя Пітри розпорядилася Москва, отож до неї і звертайтеся. Зосталося, як було.
 
По-іншому вчинили в Іршаві. Святково урочисто знімали з постаменту бронзового вождя. Усю процедуру цілком тримав у своїх руках минулий комуністичний керівник району. Особисто відвіз бронзову цінність на склад одного з іршавських заводів. Пам'ятник зберігався там недовго. За півроку хтось із місцевих пролетарів помітив, що Ленін від них щез. Самому втекти неможливо, отож постарався якийсь супостат. Зчинився скандал районного масштабу. Ще більше диво, коли вождь несподівано вернувся додому в Іршаву. Аж тут особливо пильний громадянин зчинив бучу: "Це не наш Ілліч. Минулий показував рукою не в той бік та й ногами стояв не так розчепірений. Іршавський Ленін – сама простота і скромність. А цей не той". З'ясувалося: як тільки виявили пропажу, районний начальник кинувся шукати Леніну заміну. Минулого він продав за душу – пустив на переплавку в Європу. Новий віднайшовся на Тернопільщині. Спритник перекупив монумент і власним коштом доправив на іршавський склад. На його гадання, цей був ніяк не гіршим – металу в ньому більше.
 
Настала осінь 2004-го, для Михайла Кришеника дев'яносто перша. Україна готувалася обрати Президента. Із завершенням другого терміну царювання Кучми у раніш щільному просторі українського політикуму зяяли діри невизначеності, від яких походили хаотичні переміщення та завихрення. У суспільній атмосфері мало-помалу накопичилося більше електрики. Прихована напруга сходила потроху в настрої особливо чутливих людей. Велемудрі політтехнологи з виборчих штабів претендентів напридумали новітні способи вгризатися в психологічно шкулькі місця виборців. Виходило так, що для протиборчих сторін бойові агітаційні сили та резерви матеріальних ресурсів від початку були нерівними. Незаперечною перевагою користався владний претендент.
 
Разом запрацювали відбійні молотки офіційної політичної пропаганди: щовечора на головних телевізійних каналах крутилися знамениті "п'ятихвилинки ненависті". У селі раптом не стало проблем з папером. До кожної хати пошта заносила стоси свіжих новинок (переважно людей обставляли рупори одної неслабої в наших краях партії). З кінця літа поплили до рук усяких спритників дурні гроші на агітацію. Не скажемо напевно, що геть усі вони потрапили до кишень обраних. Чогось перепало й народу, дрібну частку пустили на "добрі діла". Як це виглядало тої осені в Білках, розкаже нам така маленька історія.
 
Той вечір призначився для полювання на сільського виборця. Задля мисливських зруч­ностей обрали особливий електорат білецьких люмпенів – визначних алкоголіків, ледацюг і всяких дивачних людей. Поскликали всіх на сільський раут зі званою вечерею. Головною приманкою постав "весільний стіл" шкільної зали, що аж прогинався вагою пляшок не надто дорогої випивки. Народ для розпусти зібрався, тож гріх було цим не скористатися. Як тільки повходили в раж передвиборчої гульні, почався колективний прийом контингенту у членство однієї об'єднаної партії. Справжнісінький тобі ленінський призов! Далебі, як елегантно прозвітувався хтось згодом успішною роботою з електоратом.
 
Перебули перший тур виборів. Голоси рахувалися з якимось хтивим уповільненням. З демократичним вибором у нас таки були певні традиції. Як уміли раніш організовувати виборчий процес, добре бачиться із хроніки Білецької горожанської школи за 1931-32 рр. Ось що писав свідок давно минулих подій директор Василь Довгун:
 
"В сем смутном часі на чолі стояв правительственный комисар из жидовською радою, якої члены змагалися кождый собі на рахунок села приобріти. Комисарь прийшов денно до уряду на 5-10 минут, майже все напитый. Народ быв без помочи. Выбори до сільского заступительства одбылися дня 27.X.1931, але по білецькому звычаю была проти выборов подана аппеляція. На выборі брало участь 18 партій. Три цілком провалилися. Из 36 членов было выбрано 15 аґраров, 8 соц. демократов, 3 чеськіх соціалисты, 2 комунисти, 2 куртяковці, два Волошиновці а 4 ріжных партый. По народности 25 русинов, 11 жидов. Выбор старосты одбывся дня 11 януара 1932. За старосту быв выбраный аґрар Василь Біров, за I. подстаросту соц. демократ Петро Фірцак, за II. подстаросту жид Г. Ґедайлович. При выбору старосты показалася солидарность русинов против жидов, котрі дуже робили з грошми обы достали I. подстаросту. Достигли число раз 18:18, а другий раз 17:19 и програли. Из сего видно, що нісколько русинов запродалося".
 
Між першим і другим туром президентських виборів інформаційно-пропагандистський тиск на виборця зробився для багатьох незносним. Його, нерозумного, не лишень схиляли, а щобільше силували і нахиляли для "правильних" голосувань.
 
У тоскній атмосфері злостивих телевізійно-газетних пристрастей Михайло Кришеник вирішив, що дожидатися кращого є надміром і прийшов йому час помирати. Під цей батьків настрій хутко з'їхалися додому сини – один з Росії, другий з Ужгорода. З дитячою покірністю і послушною увагою слухав успокійливі розмови та мудрування своїх давно дорослих дітей. З'ява поруч рідної крові і чулої уваги до його старечих слабостей і немочей відсунула геть скнілий настрій покинутості та безнадії. За два тижні з легким серцем випроводив синів від себе.
 
Початок зими 2004 року. Оголошено, що відбудеться третій виборчий тур. Останні роки Михайло Петрович незмінно голосував вдома. Тепер вирішив, що піде на дільницю. Сам виправ доти невдягану білосніжну сорочку. Приготував усе, наче зібрався в останню путь. Син домовився, щоб відвезли його голосувати на авто. Коли зайшли за ним сусіди, од машини відмовився. Рушився пішки. Ковіньку з собою не взяв. Діти купили старому помічну палицю десятьма роками раніше. Провисіла незайманою в шафі.
 
Ішов повільно, уважно, поволі переставляючи хворі ноги. Добрався. Проголосував. Далі – найважче: дійти додому. Тільки б не впасти. Знав, що без сторонньої допомоги не зможе здійнятися на ноги. Очі увесь час вишукували наступну рятівну лавочку. Отам перепочине, щоб знову ступати далі. Ту недалеку відстань здолав за кілька годин. Потім два дні відлежувався вдома.
 
Спромігся до кінця пройти свою дорогу. У власний спосіб, вперто і без чужої помочі. Це був його останній вихід за межі рідного обійстя.
 
Коли за два з половиною роки настав час смерті, зоставався в ладу з самим собою.
 
Таким він був. Таким було його покоління. Нині вони в Історії. Залишаються з нами. Ми не закінчимось.
 
Серпень 2009 р.
Володимир Кришеник, Закарпаття онлайн.Блоги
21 грудня 2010р.

Теги: вибори, Михайло Кришеник, історія

Share Ділитись Home На головну Add to favourites Додати в закладки Print version Версія для друку Send Переслати

Додати коментар

Коментарі

сусід з Імстичова 2010-12-27 / 19:06:00
...хочеться відповісти дідо- у нас на Боржаві ми можемо говорити двояко - по нашому і по мадярськи! ... а провокторам із-зі берега провиме інтгруватися!

сорри 2010-12-25 / 23:52:00
Дідо,

незавершена справа - це проект, в даному випадку - видавничий проект, проект видавництва "Гражда". Є, безумовно, автор. В чому проблема?

Схоже, ви просто заплуталися через свою неуважність і упередженість, а тепер, намагаючись виплутатися, заплутуєтеся ще більше і прагнете заморочити всіх довкола...

Дiдо 2010-12-25 / 22:55:00
Соори, готовая книга- это когда она опубликована. Не пойму почему вы ее обозначаете как проект Гражды, а не сам автор. Отсюда я сделал вывод, что или вы сознательно относите работу Кришеника к вами выше сказанному, или вы так желаете...
Кришеник, вы уж простите меня, но я всегда отвечаю "резкостью на резкость". Книгу у вас не попрошу, пока статья не заинтересовала, чтобы ее приобретать. Может вы кратко резюмируете свою книгу в очередной статье блога. Не думаю , что это зачтется как самореклама, но было бы интересно более подробно узнать о содержании книги.

Кришеник 2010-12-25 / 10:24:00
сусіду з Імстичова, 24.12.2010 21:00

Дякую на доброму слові. Як книжка вийде, про земляка не забуду. Залиште свої координати Адміну.

сусід з Імстичова 2010-12-24 / 21:00:00
...пане Кришеник - сьогодні мав розмову про Ваших батьків з їх учиницею. Ми були-б дуже раді знати про час виходу Вашої книжки - і по можливості хотів би її придбати.

сорри 2010-12-24 / 20:30:00
Дідо,

у вас манія переслідування?

З блогу пана Кришеника і коментаря пана Ребрика є абсолютно зрозумілим, що мова йде про готову книжку, підготовану до друку. Випуск її в світ є одним із видавничих проектів "Ґражди". То про який мій "непроизвольный блуд о проекте", у вашому розумінні, йдеться?

Як на мене, то саме ви заблукали в трьох карпатських смереках і біситеся від одного лише факту, що на світ з'явиться ще один талановитий український продукт, тоді як русинство, яке ви представляєте, нічого путнього випродукувати не здатне...

Дiдо 2010-12-24 / 19:17:00
Кришеник, вы ся майже заблудили. Я обращався к соори по поводу его непроизвольного блуда о проекте, так он обозначил вашу выдержанную, я так понимаю из будущей вашей книги, статью,прибавив к ней работу Гражды и обозначил как проект!! Не берусь вести дискуссию по статье. Если я прочитаю книгу, тогда можно будет и побеседовать с вами - автором.
Р.S: Вы конечно талант от Бога, куда мне грешному.
Вас взбесила параллель- это уже прогресс..

Кришеник 2010-12-24 / 09:44:00
дідо, 24.12.2010 07:52
Чом-сьте так схарапудилися?
Нічого ж страшного. Знайдеться у вас трішки часу і таланту - зробите своє. Або те, що у вас чомусь іменується проектом. Я правильно мислю, що це слово вас так непокоїть через якісь там нездійснені гранти?

Дiдо 2010-12-24 / 07:54:00
Хотя нет, это не следующая, а очередная.. засра....ь людям мозги, чтобы через поколения никто и не пикнул что это земля русин..

Дiдо 2010-12-24 / 07:52:00
сорри, 23.12.2010 19:16
Пане Володимире,
..... Зичу вам і "Ґражді" Божого сприяння, аби цей проект вдався у швидшому часі і легко...

Соори, значить я вас совсем не такпонял, или вы"сдали всю тайну бытия" проекта под название "маленький шажок в украинезации края", наверное это следующая ступень после плана мероприятии по ликвидации русинства...

сорри 2010-12-23 / 23:08:00
Дiдо, 23.12.2010 22:08
Сорри, так ото проект у Кришеника, чи книжка до публiкацii?... (с)

Дідо,

а ми з вами що, різними мовами той самий текст читаємо?

У передмові написано, що йдеться про книжку. записану паном Володимиром зі спогадівйого батька. І що тут публікується її остання глава. Пан ребрик підтвердив, що це добра книжка, і жо вона обов'язково вийде друком.

Я правильно зрозумів?

А що ви маєте наувазі під "проект"?

Дiдо 2010-12-23 / 22:08:00
Сорри, так ото проект у Кришеника, чи книжка до публiкацii?...

сорри 2010-12-23 / 19:16:00
Пане Володимире,

завжди щиро радію вашим текстам. Цього разу ще більш втішений - з тієї причини, що маєте підготовлену до друку книжку спогадів вашого батька. Спостерігаючи ваш стиль викладу, ваші думки і світоглядні засади, а також враховуючи репліку пана Івана Ребрика, мислю собі, що та книжка має стати чимось винятковим у справді доброму розумінні. Зичу вам і "Ґражді" Божого сприяння, аби цей проект вдався у швидшому часі і легко...

Rusyn V 2010-12-22 / 20:34:00
PS:про п.Кришеника - ви хороший заголовик дали - "ми не закінчилися".Так само і я, як "пудкарпатчик"(то-ж треба так русина ненавидіти!),скажу, ми русини,також "не закінчимося".

Rusyn V 2010-12-22 / 20:28:00
Як "пудкарпатчик" (не відреагувати на презирливу репліку п.Ребрики не можна,хай це буде на його совісті) можу тільки привітати подальші "вспоминки" з історії нашого краю.Чим білше - тим краще.І не залежить хто то писав, з якою(пробачте за слово)"орієнтацією.

Іван Ребрик 2010-12-22 / 19:51:00
Одне, що можу сказати - книжка у скорому часі таки прийде до читача. Я багато текстів готував до друку, з багатьма авторами радів книжковій з"яві. Тому смію твердити, що "Наздоганячи минуле" (або ж "Його історія") - виїмкова річ і в моєму житті. А що вона матиме широкий резонанс - поза сумнівом. І в останню чергу мене хвилює її сприйняття "подкарпатчиками". Вона вартує значно поважнішої розмови. Зрештою, це наша історія, наше минуле.

сусід з Імстичова 2010-12-22 / 18:37:00
правду цитуєте пане Кришеник ... тому додо май краще відповів-би покійний безвісний Петро Світлик ...

Кришеник 2010-12-22 / 16:23:00
До Додо:
Краще вам відповім іншою цитатою від того ж директора Білецької горожанської школи В. Довгуна ( шкільна хроніка за 1929-30 н. р.):
“До сего рока були в селі дві читальні, лише на папери. В місяці октобру зорґанизовав селянин Іван Ігнатко читальню “Просвіты”. Читальня почала так красно працювати, що вже в Роздві дала два представлення. Окрем того сходилися щовечера в арендованом домі, де самі читали лекціі и новины. З учительства не помагав им ніхто.
Наперекор зорґанизовалася за допомогою учительства руськоі народноі школы в місяцю фебруарі и читальня имени А. Духновича. Вже и сама орґанизаційна сходка була подержана под охороною жандармов. Окрем ночных потаємных сходин в льокалю не показує жадної праці. Учительство робить без народа, и так жадноґо успіху не може достигнути и не достигне. Урядовий аппарат воздержує сю читальню дочасно, доки партійна политика жадає то. И контраст: В “Просвіті” народ без панов, а в Духновичовців паны без народа. В первой успіх, життя, праця, а в другой мертва тишина, глубоке мовчання и глубока ненависть”.

ДоДо 2010-12-22 / 15:03:00
Чудесная цитата из Хроники Долгуна. И где же там нам узреть мифические следы украинства на Подкарпатской Руси?
Ведь понятно, что небыло ничего. Фикция, выдумка.

сусід з Імстичова 2010-12-21 / 21:21:00
... сей сентимент є доказом - нам заміст 40 років ходіння по пустелі треба всі 400! щоб не було соромно перед батьками ...