Івану РЕБРИКУ – 60!

Ми часом не вміємо вчасно сказати й належно оцінити справжнє і дійсне. Тому, скажу коротко. Іван Ребрик – чудова людина. Чудовий у всіх ним уподобаних іпостасях та життєвих діяннях. І як заслужений редактор знаного ужгородського видавництва «Ґражда», і як достойний кращої уваги письменник, і як старанний дослідник. У ньому бродять азарт і дух просвітителя, що в пошуках допоки невідомих та незаслужено забутих культурних скарбів. А ще він чудовий поет. Неналежно дотепер оцінений. Тож, про цей його хист і талант скажу  розлогіше.

«…В ПЕРЕДНІВКАХ СУМ’ЯТЬ Й НЕВІДСТУПНО ТРЕВОЖНОГО ТРЕМУ…»

Таке подеколи трапляється. Коли достойна й художньо вартісна річ не сповна та й не одразу є належно оціненою. Тут саме той випадок. З поетичним набутком Івана Ребрика дехто зумів ознайомитися багато давніше, оскільки переважна частина представленої тут поезії раніш виходила друком, і то в кількох тоненьких збірочках. Утім, а чи була вона належно оцінена? Звісно, про її непересічну значущість мовили осібно поважні знавці й цінителі справно-якісної поетичної думки. Сказати б без лукавства, але в ті нелегкі для себе часи проминув і проґавив її народження завжди ім’ярек неназваний масовий читач. Хоч, може, всьому тут виною знана наша провінційна обмеженість, тодішня творчо-інтелектуальна слабина та розрідженість місцевого культурного простору.

З перебігом часу поезія Івана Ребрика набула нових якостей, прибрала собі незнаних тонкощів відчуттів. Колись великий французький поет Гійом Апполінер підхоже нарік свою найліпшу збірку «Алкоголі». Схоже, так він відтінив спонтанність власних переживань, наспіле знудження від довгого перебування у безгеройному часі, що сприйняте як канун суспільних звихрень і уразливих змін. Гадаю, подібні настрої займали найбільш чутливих також і в середині 80-х років минулого століття. Якщо схожі відчуття, то чому б не дозволити собі зіставити асоціативно творчість все ж доволі різних поетів. У випадку Івана Ребрика однаково відчуєш гіркий і терпкий, натепер вже вистояний смак зрілості, в сприйнятті якого не уникнути скрутного похмілля і надсади.  Там і тут ліричний герой згнічений з нещасливих втрат, через відчуття скороминущості краси. Йому так тоскно перебувати в стані звуженості простору власної свободи.  Власне, в переживанні душевного відчаю лиш мистецьке творення слів на вузькій території страждань дозволить здолати конфлікт уявно щасливого минулого та сьогоднішніх гризот, пом’якшить болісний стан «зламу душі», наблизить гармонію:

Несміле слово сяде на плече.

Тремтить і лащиться,

немов було б бездомне.

А ти собі,

не зводячи очей,

прискориш крок,

його рукою згорнеш…

Для Івана Ребрика поетичне осмислення і освідомлення власного існування, хоч-якесь замирення зі світом можливе тільки зі звертанням до родової пам’яті. Досяжний в його уявленні порятунок – у неодмінних наверненнях до домівки, вороттях до покинутого родинного гнізда, в сподіваннях поновити втрачену справжність:

Далеко-далеко,

де мама і вічна робота,

у світі акацій

із словом відносним, як день,

захована сила,

народжена з сьомого поту,

захована сила,

зігріта твердим мозолем…

  Бо ж як це відчувати себе дочасно вийнятим з колиски, незграбним пташеням, що випало з гнізда. Було це довге прощання, позаяк невідплатним був первородний гріх від минулої втечі-вигнання, колись нелегкого розлучення заблукалого сина зі своїм, рідним. Ото й лунали плачі за дитинством, тремкі зойки від переживань утрати. Далі згодом до горла підступило усвідомлене й невідворотне:

Не моя ти, Чинґаво, в долині.

Я твій пасинок, хоч сином був колись…

Невідбутна ностальгія за знайомими краєвидами і ландшафтами гострить зір поета, дарує тонке відчуття природи. Відтак що сильною стороною поезії Ребрика стала його пейзажна лірика – там присутні психологічна виразність у поєднанні з мовби візуально відтвореними «шматками реальності»:

Екзотика осені –

жовтий листок на чорному

черевичному глянці,

задертий корінчик

похитується в такт ході,

намокла ворона

кряче на голій гілляці, вгодована качка

сп’яніла з достатку води...

Або ж інше, що чимось нагадує східню пейзажну лірику:

…і саду заповідний дух

і саду здичавілий погляд

і кропива

й малинник поряд

і сливок хащі

і лопух під сливками

і ловить слух

спів солов’я…

Лиш згодом збагнеш, що додому нема таки вороття, завітного вороття, бо дім твій інде:

Ти вистоїш півгодини,

чекаючи рейсу на Ужгород.

Притулишся вдома

осіннім листком до скла.

Прохожі озиратимуться,

ти удаватимеш дужого,

уявиш себе ґаздою,

якого присіли діла…

Не обминути б словом іншу важливу сторону творчості поета, яку в нас прийнято означувати як громадянсько-політичну лірику. В Івана Ребрика соціальне тло і його суспільні уболівання та світосприймання емоційно впресовані у віршовані рядки, там – піднесення духу і вразливі тривоги, достеменні співпереживанню змін, надіям і очікуванням громади. З його віршів не укласти сухий метафізичний гербарій – зібранням давніх спогадів, думок і спостережень. Бо ж не приторочити це живе і справжнє до якогось там реєстру подій, позаяк сам він не виглядає простим хронографом минулих перетворень і втрат. Поет обрав для себе оту громадську місію, що її завжди сприймав всерйоз, – ще там і тоді,  коли з болем і відчаєм здирав із себе личину навиклого і давно знавіснілого життя. У його тогочасних поетичних рефлексіях виставлена на світ присмертна маска пізньої радянської доби, фальшива машкара радянської імперії зла, яка вже майже сконала.

Минуле, як то не банально звучить, потроху і завжди перетікає в сучасне. А сучасне є результатом минулого. І в будь-який звихнутий час знайдеться той, хто їх сполучає. Так і у випадку Ребрика – в його пронизливо вражаючому мініциклі поезій – там спом’януті  Федір Потушняк, Марко Бараболя, Петро Скунць… Мартиролог найважчих втрат – силоміць порушених стовпів і поруйнованих опор нашого культурного існування. Поминальна тризна на полі убієнних і розтоптаних. Неначе в рядках тих проривається назовні знане гоголівське відчуття –  з метафорою завчасної смерті, живцем похованого творчого:

Він того року паски не діждав.

Різдво минуло в холоді чекання…

Землице ясна, хто тебе копав?..

Землице щедра, пристане остання.

«Тут сиро і тісно. У серці спікається кров.

Труна моя трісла – ще яму були не зрівняли.

О зірочко красна, чи добре тобі наді мнов?..

Мені під тобою нелегко забутися снами…».

Чи сонце словам

уже більше уста не розтулить?..

На табірнім дроті

дрімає незайманий страх,

а діви печальні

Засохле коріння голублять…

Це – про Федора Потушняка. Це –  про його «тяжіння смерті»…

Трохи  перед тим тривав пошук, вперте розвідування Іваном Ребриком долі запропалого в надрах табірного ГУЛАГу  Марка Бараболі, якого безжалісно й тупо перемололи жорнова радянської імперії:

І не знає ніхто

твого імені слова спасенного,

і завмерли слова

на покрайницях білих листів…

Ти чекала мене.

Я прийшов під чужими знаменами.

І яка то любов?

Й ні до чого гуцульські пісні.

Поетична творчість як особливий вид переживань і окремий вимір людського існування таки здатна перетворювати людину. І те, що перетривав у житті поет, в нього не відбере жодна сила. Однак, поезія либонь сягне вищого рівня, якщо творець і збурена його душа самі зазнають внутрішніх метаморфоз і перетворень. Нове творче переродження і осмислення себе як поета відбулося допевне з Іваном Ребриком в останні кілька літ. У постійному мистецькому переживанні, на гойдалці емоційних перепадів, струсів і піднесень він заново відчув спраглий смак життя, з яким приходить «щаслива мить натхнення, усе поясниться, усьому є наймення». І вщасливилась душа, і знайшлося всьому оправдання, і всяке лихе та нікчемне посунулось геть світ-за-очі –  з недавнім народженням внука:

Відслони цю фіранку

таємної темної ночі.

Бачиш – ранок, мов хлопчик,

в колисці чудесного світу.

І ховаються в дебрі лякалки

й страшки-поторочі,

і всміхається ніжно

не зовсім ще визріле літо.

І що затим? Годиться побажати поетові росту, промовляння на повен голос, не звертати зі свого шляху. Як казав мудрець Лао-дзи: «Просто йти дорогою, виконати своє завдання, утвердити і увічнити себе».

Теги: Ребрик

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати