Батько. 15.03.1939.

А почалося це у середу, 15-го. Затягнуте обручами низьких хмар небо над Севлюшем від ранку напружилось в очікуванні близької розв’язки. Ранішню тишу обірвало швидке наближення якогось гурчання, неначе мотоциклетного двигуна. Тоді, продеренчавши всіма частинами металевого тіла, вулицею пронісся двомісний чеський панцирник (танкетка). Його іграшковий вигляд видавав несправжність, придатність хіба що до парадів чи вуличних патрульних роз’їздів. Хутко до двору забіг жид-господар, торохтячи тривожні новини чималій родині. Жінки заойкали – й Михайло розібрав головне слово з їх розмови – Krieg (війна). Чомусь докучливо завертілась у голові дурнувата білецька примовка: “Казав Шльойма – буде война, казав Сруль – не є куль, казав Феннич – не буде з того нич”. Відтак швидко одягся й побіг вулицею.

Дорогою виразно прозрів ситуацію, усвідомив для себе, що належало чинити. Тим часом від південно-західної околиці Виноградова почулися поодинокі постріли. Рушив у бік “фронтової лінії” – до міської лікарні. Зненацька назустріч бічною вулицею вийшла колона, в якій майже дві сотні юнаків – студентів учительської семінарії. Перекинувшись кількома словами із семінаристами, з’ясував, що в приміщенні школи чех-комендант роздаватиме зброю. “Михайле, агов!” – почулося з рядів. Серед хлопців помітив знайоме обличчя Олександра Дірея, двоюрідного брата. Відразу пристав до колони, повернувшись ходом у зворотній бік, до близької школи-арсеналу. Добралися до місця, побачили: зброї, мабуть, і нема. Відтак порядок порушено, бо кожен забажав отримати щось із залишків. Зчинилася штовханина, старші розпорядники кудись щезли. Михайло встиг увидіти, як родичу дісталась бойова чеська рушниця й набої. Це – справжнісінька удача, бо для інших мали хіба що старі мисливські кріси. У тому сум’ятті розминувся з Олександром, а з ним надіявся йти до бою (тоді матимуть одну рушницю на двох). Поруч жодного знайомого. Насправді зброї в руках ніколи не тримав, військово ненавчений. Побачене ледь притупило його ранкову рішучість померти в бою. Тепер додумався піти до Білок, де влаштувалася гарнізонна команда з сотнею січовиків. Про них йому встиг повідомити Дірей. Бігом на квартиру, зачиняє кімнату, бере  ключ із собою, бо вважає власний відхід з Севлюша недовгим.

Досягши краю міста, нарешті пильно озирається. На виході окопалися два вояки з важким кулеметом – прикривали роздоріжжя в запізнілому  відході загону чеського регулярного війська. Ті відступали не битим шляхом, а перебігали виноградниками з ділянки на ділянку, без звуку та жодних команд. Видавалося все так не по-військовому, неначе це дитяча забавка з несправжніми іграшковими солдатиками.

Пробоєм в обличчя вдарила мокра хурделиця, що знагла впала зі свинцево важкого неба. Йти було важко, ноги підкошувалися на слизькій і грузькій дорозі. Його проймала нервова лихоманка, хода стриножена налиплим відчуттям неправильності зробленого, присталою нез’ясованою виною. Кілька разів зупинявся дорогою, зважуючи в думках, чи не варто вернутися. Але куди..

Через годину-другу зустрів перехожого. Перед ним благенько вбраний старшого віку селянин із мисливською рушницею за плечима. “Куди йдете?” – звідає. “Боронити Україну, до Хуста” – розважливо відповідає старий. Далі розійшлися. Пройшов кількасот метрів і рішуче розвернувся, надумавши нагнати подорожнього. В очах сльози, чи, може, то мокрі сніжини застилали зір. Йшов нерівно, його хитало. “Що ти тут робиш, Мішку, куди зібрався?” Він не одразу впізнає ту, що запитувала. За руку бере його добра знайома Олена Сокач (Фірцак), донька білецького коваля. Разом з Єлизаветою Ігнатко верталися додому з навчання (невдовзі мали стати виховательками дитячого садочку). “Ти ж хворий, ходімо з нами”.

Споночіло, як зайшли у Великий Раковець. Відірвався від дівчат, наплівши, що має призначену зустріч зі знайомим. За його знаттям, десь у селі розташувалися січовики з Шаркаді (Горбка). Втім, поставши під обстрілом передового загону мадяр, вони до вечора відійшли у бік Лози. Глупої ночі вкрай змореним добрався додому, перелякана мати ублагала лягти й перепочити. Зовсім не спалося, трусила гарячка, лиш під ранок далося недовге забуття. До світання далеко, коли у хліві прокричав півень. Михайло схопився, побрів вулицею до центру села. Мав би долучитися до білецьких січовиків, про що подумовував відучора. Запитав першого зустрічного, де хлопці-гімназисти. “Їх нема, а є мадяри”. Куди пішли січовики, той не відав.

© «Ґражда”, 2012

Теги: Карпатська Україна

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати