Ольга Кришеник. Мордовський табір

Спочатку це табір, де відбували свої терміни "бытовики" (ті, хто засуджені за неполітичними статтями). В першу безсонну табірну ніч навалилася безнадія: "Невже мені немає більше місця на цьому світі, і згину безвісти проклятою на чужині".

Табірне начальство ураз постаралося зробити нестерпним її невільниче існування. Певно, стосовно Ольги отримали наглядачі якісь-там розпорядження. Злодійкам-зечкам потуралося вволю і безкарно мучити ворожий "політичний елемент". "Блатні" знайшли задоволення всіляко знущатися над прибулицею –  без  жалю і співчуття. До всього доклалася тривала виснажність вимушеного голодування: законну пайку частенько відбирали зечки. В безпросвітності тодішніх днів і ночей Ольга майже забула слова своїх молитов. Від неї не чули ні плачу, ні молінь. Здалося, що в цьому пекельному світі, поміж запалених ненавистю покручів і виродків, їй не зоставлено жодного шансу вижити.

Спершу, окрім основних робіт, призначена була табірним електриком. Якось полізли з напарницею на стовп, щоб поладнати електромережу. На верхотурі вчинилося зле, свідомість потьмарилася, ледь не впала зі стовпа. Відчула панічний страх висоти. Поки злазила до низу, увімкнули електричну напругу. Напарниця, зоставшись на стовпі, згоріла умить.

Ті кілька місяців смерть ходила за нею слідцем, час до часу блукала поруч. Глупої ночі прокралася в їх барак хтозна-ким наслана вбивця. Навіжена зечка, з гострим лезом у руці, напевно схибила, коли збавила життя її сусідку по нарах. Кров з перетятого горла випадкової жертви окропила Ольжине узголів'я. Посестра смерть ледь-ледь розминулася з нею у мреві безжиттєвого простору її існування.

Відбула найтяжчі два роки табірної неволі, затим Ольгу перевели на нове місце ув'язнення – до жіночого "політичного" табору, неподалік залізничної станції Потьма. Нарешті прийшло для неї хоч і нелегке, але вже осмислене життя, без нестерпного оточення і щоденних наруг. Ділили з нею місце ув'язнення близько двох тисяч "політичних", переважно із Західної України. Пізніше казала, що знайшла в цьому місці найвірніших подруг на подальше життя. Саме тут, у неволі, знову відчула тепло людської взаємності й співчуття. Заклякла в холоді душа потроху відтанула. Поруч такі ж, як і вона, знедолені та гноблені, та все ж розумні, живі, шляхетні люди. Невдовзі вважала за честь зватися українською націоналісткою.

Найліпше здружилися зі своєю ровесницею Олесею. Дівчина була родом зі Львова, закінчила гімназію в Німеччині. Олесина рідня була в добрих стосунках з митрополитом Андреєм Шептицьким. Сама ж Олеся – його похресниця. Коли восени 1944 року ховали у Львові спочилого Владику, пішли з матір'ю провести хрещеного батька в останню путь. За що їх і арештували. Обом присудили десятирічні терміни ув'язнення.

На початку 54-го Ольга отримала від білецьких родичів лист з новиною: в сім'ї брата Петра очікується поповнення. Табірні порядки дозволяли ув'язненим  надсилати листи на волю не частіше, аніж двічі на рік. Відтак дівчата вирішили – котрій настане першій черга листуватися, ота й відпише своїм, щоб передали на Закарпаття Ольжине прохання. Бажала, аби новонароджену племінницю  нарекли Олесею.

Найкраща улюблениця усієї невільничої компанії – весела й усміхнена лікарка Юзя, родом з Кременця, що на Тернопільщині. До табору її запроторили як члена сім'ї "ворога народу". Її молодша сестра, дев'ятикласниця, була членкинею молодіжної підпільної організації ОУН, очолюваної директором Кременецької середньої школи. Відтак і втрапило до рук КГБ багато старшокласників. Майже кожному підпільнику відміряли по 25 років таборів. Після звільнення лікарка Юзя кілька раз гостила в Білках, востаннє  у 1963 році. Гостювала в нашім краї повне літо. Ольга Кришеник також навідувалася в Кременець.

Найстарша жінка з їх компанії (прізвище невідоме) раніше мешкала в немалому галицькому місті. Десь на міській околиці її сина-підпільника вистежив СМЕРШ. Хлопець довгий час тримав в оточенні оборону в заміському будинку. Вороги не могли ніяк підібратися – дім навкруг замінований. Зрідка відстрілювався, не підпускав їх близько. Послали по матір, аби умовила здатися. Мати почула голос сина, той благав не підходити. Тільки й встигла прокричати, аби не дався в руки нападникам. Як везли її звідти, почула позаду гучні вибухи: син підірвав себе разом з будинком.

Інша в'язнична подруга – певно, помітна діячка націоналістичного руху опору. Прізвище – також невідоме. До арешту керувала жіночою розвідницькою ланкою ОУН-УПА на території Галичини. Підпільне псевдо – Орел (Орля?). Наприкінці сорокових втрапила в горах в засідку з кількома партизанами. З усієї групи їй одній вдалося вирватися з оточення. Услід гналися переслідувачі довго. Наздогнавши її мотоциклет, кинули гранату. Вибуховою хвилею мотоцикл скинуло в гірський потічок. Сама ж зосталася неушкодженою, проте воліла не здаватися живою. Приставила до скроні револьвер, вистрілила. Важкопоранену підібрали, повезли у військовий госпіталь. Вдень і вночі – під охороною. Півроку лікували, витягли з того світу.  І отримала стандартні 25 років суворого табірного режиму.

Ще одна цікава персона з дівочої їх компанії – російськомовна "бандерівка-націоналістка", родом із Криму. Серед інших подруг найчастіше приїжджала згодом до  Білок.

Була ще й москвичка – професорська донька. Батьки – відомі філологи, викладали в московських вузах. Чоловік тієї молодої жінки – університетський викладач, знаний літератор. Тепер вже невідомо, за що заарештували те молоде подружжя. Разом судили, кожному дісталося по 10 років таборів. Москвича заслали подалі од дружини – аж на Колиму. Інколи від батьків надходили багаті продуктові пакунки. Все те ділилося в їх компанії порівну. Як настав час москвичці вийти на волю, розум її чоловіка геть потьмарився. Лежав доходягою в лазареті. За рік доправили  хворого  додому. Чоловік протримався недовго – за місяць-два помер, не впізнаючи нікого з рідних.

...Прийшла рання весна 1954 року. Вже рік як сконав радянський вождь-фюрер Сталін. В країні відчули відлигу.

Вона стала першою у всьому таборі, щодо якої надійшло начальству небачене для цих місць рішення: ув'язнену Ольгу Кришеник належить епатувати в Москву на повторне судове засідання для перегляду справи. Тепер не скажеш напевно, тільки здається, що Ольга виявилася чи не єдиною ув'язненою в таборі, хто не поставив підпису в слідчому протоколі зізнань. А ще й батько продовжував вперто боротися за звільнення несправедливо осудженої доньки.

Везли ув'язнену в Москву потягом-"кукушкою". Мала двох охоронців. Ті одразу заявили, що стрілятимуть без попередження, якщо вчинить хоча би крок без дозволу. Суд відбувся, одначе жодного присуду їй не сказано. Повезли назад у Потьму, а там ізнов пітьма й невідомість – минуле навернуте на круги свої.

Ранковий понеділок, 24 грудня 1954 року. Тільки-но стали до роботи, як прибіг захеканий виконроб: Ользі належить негайно йти до табірного начальника. Начальство зустріло привітно. Як для людини свого статусу начлаг був не такою вже й поганою людиною. Де міг, виявляв поблажливість до своїх ув'язнених. "З Москви надіслали судове рішення, сьогодні маємо тебе звільнити. Знаєш, ніколи я тобі не вірив, як твердила про свою невинність. А вийшло так, що проваландалась тут у таборі цілих шість років. Піди в канцелярію, там документи на твоє звільнення".

Нарешті нехитрі речі в'язня видано на руки, а вона все нидиться в нервовім чеканні. Наче й невтямки, що стане нарешті вільною людиною. Збагнувши природу тієї ошелешеності й розгубленості, начальник наказав фельдшерці вколоти заспокійливого. Сам вивів звільнену за ворота табору. Для нього цей випадок також подія: досі з його виправного закладу нікого з "політичних" дотерміново не відпускали на волю. Певна річ, щось-таки вже мінялося в цій країні.

Ольга ступала вперед непевним кроком. Кортіло чимшвидше покинути зненависне місце. Ноги не слухалися. Здавалося, ось-ось окликнуть назад, повернуть за колючий дріт.

Квиток на потяг тільки до Москви. У вагоні очима навпроти потертий дідок, презирався на неї пильним оком, довго мовчав. Нарешті спитав, куди їде. Сказала, що відпущена з таборів додому, в Закарпаття. Потроху розговорилися, і вже на першій зупинці дідусь кудись-то вибіг. Вернувся із газетним згортком – для неї  там цукерки й печиво. Згодом цей дідусь, уроджений львів'янин, виходив на станціях, щоб купити для неї ще чогось смачного. Коли розставалися, сунув непомітно в кишеню ватника трохи грошей.

Московська табірна подруга просила Ольгу навідати вдома її батьків-професорів. Мешкала сім'я в центрі Москви – в кам'яній багатоповерхівці над річкою. Подзвонила в двері потрібної квартири, назустріч вийшла немолода жінка. Спитала, що потрібно. Ольга повіла коротко про себе та ув'язнену подругу. Визирнув з кімнати й господар квартири. По короткій паузі без слова зачинили перед носом вхідні двері. Вже спускалася сходами, навздогін крикнули, що ніякої дочки-арештантки у них немає й ніколи не було.

Коли в 56-му звільнили московську ту подругу, та першим ділом поїхала в Білки, щоби вибачитися за поведінку батьків. Вони ж тепер просили зустрітися з Ольгою. Дали грошей на поїздку. Відвідали подруги Імстичівський монастир, там москвичка дарувала ченцям 500 карбованців за спасіння Ольжиної душі.

...Відтак дісталася нарешті Берегова. Грошей на квиток не залишилося. Зайшла у вагон, аж тут причепився до неї провідник. Погрожував висадити на першій же зупинці. – Ходила така-сяка в гендлі, а хочеш безплатно їздити. Де твій квиток, і чи маєш справні документи, щоб возитися так задарма? – Дістала довідку про звільнення. Провідник змінився лицем. Довго просив у неї вибачення.

Згодом влаштувалася на роботу – вчителювала в Шарді (нині – село Широке). До неї туди не раз приходили приставлені наглядачі з "органів". Намовляли бути агентом-стукачем. Коли вкінець набридло, погнала з криком напосідливих гостей зі своєї квартири. Щоби більше до неї з цим не потикатися, інакше розкаже про них сусідам і всім іншим, кого лиш увидить. Ті не угавали.

У 56-му Ольгу Кришеник реабілітували,  зняли клеймо засудженої. Нарешті здобула спокій, спекалася чіплянь впертих каґебістів. Видно, махнули на неї рукою, забракувавши цей незговірливий, неможливий для розробки "матеріал".

Пізніше перебереться жити до Білок. Знайшлося місце вчительки середньої школи. Як зайшла вперше в учительський кабінет, увиділа знайоме обличчя. В шкільному вчителеві географії та військової справи Рязанові упізнала рудуватого хлопчину, під чиєю охороною в 48-му році везли її з Берегова в Ужгородську в'язницю.

Померла Ольга Кришеник передчасно і для всіх несподівано. Раптово стало їй зле, за хвилину все скінчилося. Був четвер, 11 вересня 1986 року. Певно, далися взнаки не виявлені лікарями набуті в неволі болячки. На похорони зійшлося багато людей. У домі за зачиненими дверима відправа зі священиком, а надворі – "державний похорон". Головний промовець в поминальній церемонії – старенький директор Велико-Раковецької школи, де колись молодою вчителювала. Як везли труну центром села, вся вулиця встелена квітами. Так проводжали колишні учні любиму вчительку в останню путь. Порівнялися зі школою – залунав невтишний шкільний дзвінок. Останній. Потому озвався м'який, оксамитовий гул церковних дзвонів (тоді чи не вперше за довгі радянські десятиліття озвалися на смерть Учителя сільські прощальні дзвони).

Теги: Кришеник, табір, Мордовія

16 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати