Коротка історія хвороби

З недавніх пір найбільше клянуть колишніх її лікарів. І того, хто вправно прийняв пологи, тож спершу видався родині цілком непоганим, проте згодом, коли належало тому здолати звідусіль набіглих паразитів-"кровосісів", раптово злякався і втік, щоб одразу попроситися в прислуги невідь-кому, в дозволені дні бурлачив на перехресті ближніх вулиць чистильником взуття на підхваті. Пізніше довго терпіли в домі лікаря-коновала з кількома його маловченими жевжикуватими помічниками, які видавали себе за відставних фельдшерів. Як з'ясувалося згодом, цей дохтур більше проймався приватними справами своєї родини. Прийшлося довго чекати, вкінці гуртом упрошувати його піти, а він продовжував торгуватися, щоби прилаштувати замість себе далекого родича, якому, видно, добре заборгував у якійсь непевній оборудці. Діждалися врешті, що й сам відійшов, лишень прихопивши з собою добрячий клунок нажитого скарбу, водночас дозволив знехотя відіпхнути од комірних припасів не лишень свого протеже, але й надто розтовстілого на добрих домашніх харчах зятя. Час минав, а здоров'я хворовитої як спочатку не було, так і не додалося.

Найбільше надій покладали на третього ескулапа, що брався розчаклувати заворожений світ нашої хворої, ба навіть мав на те особливі рецепти, от тільки що його самого швидко позбавили магічної оздоровчої сили, спершу підсипавши недоброго зілля, а потім підступами та ворожіннями  присталих друзів. Тоді ж з'явилася поруч демонічно зваблива чарівниця, чиї співи і заклинання, сміх, ворожба та волання ураз затьмарили всіх, тож їх відтоді належало уважати злом. Позаяк усяке назване зло найкраще відтіняє досконалість добра, а добро – завжди прекрасне. Мало-помалу навіть нечестивість знайдеться кому в нас повважати невід'ємним знаряддям праведної святості, світлим образом людського поклоніння. А як зі здоров'ям невиправно хворої? Про неї, звісно, забули в затяжній і праведній боротьбі. Зрештою, й саму чарівницю повели на суд святої інквізиції, знаної в своїй зворушливій гуманності. Тепер у домі оселилися твердо нові. Спочатку так і здалися декому цілком новими, аж потім виявилося, що давно знайомі.

...Я вперше стрівся зі схожими на початку 90-их. Були то часи президентства Леоніда Кравчука. Дивні часи, коли під ногами багатьох незвично хитався ґрунт, а людей полишили виживати поодинці, кому як вийде. Тогочасний директор однієї наукової організації запропонував поїхати у відрядження на Дніпропетровщину. Я знадобився йому для підтримки і як спостерігач. У далеких місцинах на під'їзних залізничних шляхах сховані були цистерни з дизельним паливом. Того літа без пального ніяк не віджнивуватися рідним закарпатським аграріям.  Якщо не ми, сьому добру в нашу сторону нізащо не зрушитися. Про таке повідомляв директору його родич-розвідник, що підпрацьовував доцентом у тамтешньому вузі.  Позвали з собою повноважного представника грошовитої напівдержавної фірми, яка змагалася в постачанні селян найнеобхіднішим. Їдемо втрьох. Дорогою тільки й чутні розмови про міфічних грабіжників потягів – повсюдно вистежують пасажирів на шляхах і вокзалах. Те нагадувало знані з фільмів далекі події громадянської війни. Нам боятися не слід, оскільки із собою не маємо нічого. Як тільки потяг вивернув на південь, далі за П'ятихаткою повіяло сірчистим запахом індустріального Сходу. Цей пекельний дух відчули сповна, щойно вийшли на вокзальний перон Дніпродзержинська. Ночували в домі доцента-розвідника. Досі пам'ятаю, що в тому російськомовному місті на базарах повсюдно звучала українська. Зранку рушили на вулицю Пеліна – там конспіративна комерційно-посередницька фірма, яких тоді розплодилося багато. В просторому офісі вешталися знуджені тимчасовим неробством сірі тіні. Ждали приходу головного. Враз закрутилося, лишень з'явився на порозі. Нам належало з ним їхати до Дніпропетровська.

Дорогою розговорилися. Там-таки вперше почув від супутника сакраментальні слова: "Нашим  детям здесь не жить. Поскорее срубить бабки и сваливать отсюда". Вторили згодом цю фразу й уста інших, з ким доведеться того дня познайомитися.

На місці, в заводській конторі, почали ділові перемовини з місцевими нафто-дизельними баронами. Вони ж і власники відомого заводу холодильників. Потроху дійшли згоди. Буде підписано договір. Проте здалося, наче супротивну сторону чомусь не надто цікавлять дрібні деталі спільно укладеного документу. Єдине, чого бажають напевне, аби закарпатці відразу й чимскоріше оплатили аванс їх чудовій фірмі. В якусь мить я завважив холодно відчужений, хижий виблиск очей головного перемовника – він із сімейства Ландиків, майбутній народний депутат. Ледве закінчили процедуру, закарпатці зійшлися в єдиній думці, що ніякого пального у виробників холодильних апаратів немає. Поки верталися додому, крутилося в голові про "нещасних" дітей крутих бізнесменів і про невдало ними "срубленные бабки".

Ось так майже двадцять літ прогосподарювала в постколоніальній країні зденаціоналізована "креольська" (всуціль російськомовна) еліта, яка доводила всім, що псевдонеоліберальний капіталізм та демократія є в нас поняття несумісні. Свобода їх приватного корпоративного бізнесу – це суспільний регрес і зубожіння, за якими йдуть незадоволення, злість та соціальна дезорганізація. Вітчизняна запізніла модернізація "навздогін" чомусь не проходить у цьому прекрасному новому світі, де нездалі руки Барака Хусейновича, Анґели та Ніколя, також любого їм Володимира Володимировича, разом творять постлюдську політику, що не залишає нам місця, виштовхує на світове узбіччя. Наші інтелектуали дозволили себе ошукати, коли заслухалися солодких речей, ураз повіривши, що в нинішній світовій постполітиці не стане більше ворогів і друзів, лівих і правих, і вже ніяк не відрізниш позитивне від негативного. Ми до нудоти наїлися тої недополітики, спізнали хвалено модний пастиш (Теодор Адорно), спробували на смак штучний політичний продукт, у якому одні риторика, заманливі медійні образи та вправне маніпулювання словами. Тож напевно нам ліпше придасться давно прописаний рецепт – громадянський націоналізм, аніж рік тому заявлені реформи, що їх придумали домашні лікарі, аби нашій наймичці змоглося якось дошкандибати до ланів панщини.

Пройшовши за двадцять років повний круг, хворій пора б уже знати свій дійсний діагноз. Та чи знайдуться ті, хто чесно й професійно дадуть їй видужати?

Теги: хвора, лікар, діагноз

32 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати