Володимир Бірчак про внутрішньополітичну ситуацію у таборі українських сил Карпатської України

КОРОТКА ПЕРЕДМОВА

11 жовтня 1938 року офіційною Прагою був затверджений склад першого автономного уряду на Закарпатті на чолі з москвофілом, який таємно працював на Угорщину, – Андрієм Бродієм. Далі 26 жовтня прем’єром було призначено уже Августина Волошина.

Бурхливі події того часу, здобутки та прорахунки чільних осіб Карпатської України критично описав один з учасників українського державотворення в краї – Володимир Бірчак. Дванадцятого березня 2026 року, до 145 річчя з дня народження, у м. Дрогобич відбулася Всеукраїнська наукова конференція з вивчення його творчої спадщини, педагогічної, громадсько-політичної та державної діяльності.

З доповіддю стисло, у формі тез, на означеній конференції виступив і я. Нижче пропоную повний текст статті, яка висвітлює багато питань іноваційно.

Карпатська Україна – це символ українського чину на Закарпатті, який продемонстрував цілому світу волю закарпатців до соборності, реалізації української національної ідеї – створення української держави. Існування української державності на Закарпатті у 1938-1939 роках стала доконаним фактом, який не можуть заперечити будь-які ревізіоністи та скептики. З часу затвердження складу уряду Підкарпатської Руси у жовтні 1938 року, на чолі з прем’єр-міністром  Августином Волошином, було розпочате активне наповнення автономії українським змістом з подальшим її перейменуванням на Карпатську Україну.

Українські державотворчі змагання на Закарпатті в означеному періоді стали темою багатьох наукових досліджень. Написана велика кількість монографій, статей; захищені наукові дисертації. Події Карпатської України зафіксовані у літературних творах, публікаціях вітчизняної та світової преси і, звичайно, у мемуарних описах безпосередніх її будівничих, захисників та очевидців [2,4]. Простежено та описано багато питань, пов’язаних з утворенням, життєдіяльністю, обороною та окупацією Карпатської України. Зокрема, прописана угорська ревізіоністська, інформаційно-пропагандистська політика та відверта її підривна терористична діяльність. Деструктивна роль русофільського проугорськи налаштованого руху Бродія – Фенцика. Русофільська орієнтація багатьох чеських урядовців, політиків. Висвітлено польську підривну терористичну діяльність на території закарпатського краю. Зраду Німеччини та Італії. Діяльність уряду Карпатської України, парамілітарного утворення Карпатська Січ. Оборонні бої Карпатської Січі з угорськими загарбниками. Терор і геноцид окупантів на Закарпатті у перші дні і місяці окупації та багато інших важливих тем.

Але разом з тим досі мало висвітленими й належно невідрефлексованими є теми прорахунків, помилок урядовців, політиків та громадських діячів Карпатської України. Ніби якась завіса, натягнута над незручними питаннями. Довгий час в українській історичній науці загалом мало приділялось уваги їх вивченню. Вивчалися перемоги і поразки, але мало приділялося уваги вивченню помилок, хибних рішень, неправильних стратегій, тактичних дій. Якщо в дослідженнях, присвячених Українській революції 1917–1921 років, висвітлено й негативну складову діяльності українських політиків тієї пори, то щодо Карпатської України ця тема досі залишається за лаштунками.   І це треба робити не для того, щоб знецінити тих чи інших громадсько-політичних діячів минулого чи підважити героїчний чин Карпатської України, а лише щоб збагатити український історичний політичний досвід, зробити його осмисленим, а отже, і багатшим.  Тільки за таких обставин історія справді стає реальною «вчителькою життя» для сучасних та майбутніх українських громадсько-політичних діячів, громадян загалом, бо вивчення історії не має зводитися лише до національно-патріотичного виховання. І тут якраз доречно навести цитату самого Володимира Бірчака: "ми українці вже доросли до того, щоб по - мужеськи говорити собі правду і вміти її знести мусить хтось бути, що візьме на себе всю ненависть і весь гнів ображених величин і скаже правду, щоб в майбутності ми не повторювалися й не робили тих самих хиб" [1.-c.3].

Так, означений автор вищенаведеної цитати Володимир Іванович Бірчак, визначний український вчений, педагог, письменник, літературознавець, публіцист, громадсько-політичний діяч, урядовець, відкритий противник всякого дилетантства  у громадсько-політичному та державному житті; репресований совєтським сталінським режимом [3]. Він у 20-30-х роках ХХ століття, як український емігрант, проживав та активно діяв на Закарпатті, був першим автором критичного осмислення подій та процесів періоду Карпатської України. «По гарячих слідах» у 1940 році в Празі у видавництві "Нація в поході", за сприяння Гетьманської організації, вийшла книга його споминів про події того часу з власним критичним осмисленням дій, вчинків і процесів  - "Карпатська Україна. Спомини й переживання" [1]. Дана книжка є мемуарним бестселером, яка глибоко, точно, документально, критично розкриває Закарпаття загалом і, зокрема, період Карпатської України.

Книжка "Карпатська Україна. Спомини й переживання", як і творчий доробок Володимира Бірчака загалом, є непопуляризованими у сучасній добі на Закарпатті. Його творча спадщина є недооцінена, залишена поза увагою. А був він одним з найбільших інтелектуалів у цьому краї за чехословацької доби, який дієво відгукувався на виклики постмадярського панування у закарпатському краї у багатьох сферах суспільного життя. Але тут нас цікавить його оцінювання процесів у краї від вересня 1938 по середину березня 1939 років.

Володимир Бірчак як особистість вирізнявся своїм інтелектуалізмом, був людиною з науковим та державотворчим досвідом періоду ЗУНР, відзначався високою компетенцією у галузі літературознавства, глибоко знав і досліджував літературу Закарпаття. Проявив себе на ниві редакторської і журналістської діяльності, мав репутацію  фахівця у галузі педагогіки, шкільного викладання, управління у галузі освіти, пластового вишколу. В уряді Карпатської України обіймав посаду інспектора гімназій і семінарій (Міністерстві Культу, Шкіл і Народної освіти). Був людиною виняткової самодисципліни, працездатності, точності та відповідальності, а тому мав сформований світогляд українського державника. Це давало йому можливість глибоко оцінювати процеси, події та людей. Він вмів уловлювати у людях глибину і поверховість, розум і дурість, працьовитість і лінивство, скромність і славолюбство. Ця здатність особливо проявилося у його фейлетонах [3.-c.464-492]. Тому його суб’єктивні оцінки людей, подій і процесів у Карпатській Україні варті уваги, варті вивчення, хай і критичного.

То ж давайте розглянемо тут низку його критичних зауважень щодо діяльності уряду Карпатської України, внутріполітичної ситуації у таборі українських сил, взаємовідносин, які склалися між фігурантами української політики.

Розпочнемо це робити з ілюстрації, наведеної ним на перших сторінках книжки, суперечки з Уласом Самчуком з приводу планів Нацистської Німеччини створити на Закарпатті осередок незалежної України [1.-c.5-7]. Володимир Бірчак критично сприйняв інформацію Уласа Самчука, вважаючи геополітичні чинники, що склалися, не дуже надійними, а особливо з огляду на ще недостатню готовність місцевого сегменту до державотворчої діяльності. Адже він глибоко розумів важкі наслідки мадярського панування у цьому краї (перебування Закарпаття у складі Угорського Королівства з 1867 по 1918 роки), які влучно охарактеризував керівник американської антантської місії капітан Бовтман у 1919 році: "Із Закарпаттям не така проста справа. Річ у тому, що політичний сегмент Закарпаття дуже розділений, а національна свідомість і організація майже ніякі. Близько ста тисяч тамтешнього населення по містечках - це жиди й мадяри чи мадяризовані руснаки, і всі вони за Угорщину. Близько чотирьохсот тисяч селян – це темні, неписьменні руснаки, які самі не знають, чого хочуть. Мадярів ненавидять, але де прихилитися - не знають" [6.-c.315]. І Володимир Бірчак розумів, що синдром постмадярського панування ще не подоланий.   

Критично він відносився до надій на чужу німецьку силу, яка мов збудує нам Україну, проінвестує розбудову економіки Закарпаття. У своїй книжці Володимир Бірчак пише: "Серед молоді і серед старшого українського покоління була загально поширена беззастережна віра, що це вже сьогодні йде Німеччина будувати Україну - і що це вона робить виключно тільки задля нас" [1.-c.18]. Він вважав це інфантильними фантазіями, добре усвідомлюючи, що чужа сила дбає першочергово про свої інтереси, хоче з того мати зиск. Це щось на зразок утопічних надій початку 90-х років ХХ століття, що мов Америка нам допоможе у розбудові незалежної держави Україна. І що важливо, поширена вона була серед політично активного громадянства, політиків, урядовців. Такі меседжі транслювалися у народ. Бірчак вважав, що навіть якщо склалися сприятливі зовнішні обставини, будівництво держави залежить від фахової діяльності уряду, конструктивної активності ширших верств національно свідомого громадянства і тому такі установки є шкідливими, деморалізуючими: "Деморалізацією було,- пише Бірчак,- домагатися від іншого народу, щоб нам будував нашу Батьківщину, деморалізацією було вірити в те, що інший нарід це за нас зробить " [1.-c.18].

Критичними були застереженнями Володимира Бірчака і щодо позиції Першої Української Центральної Народної Ради (далі Ради) створити спільний з русофілами уряд Підкарпатської Руси. Він обурювався на те як можна з антагоністичною силою створювати крайову владу, до того ж - з явною перевагою останніх. На засіданні Ради 8 вересня 1938 року, на якій був присутній, його зачепили виголошені слова Федора Ревая: "Пусте, що сьогодні кацапи мають перевагу в нашому уряді; до півроку ми зробимо вибори до сойму і зметемо кацапів з лиця землі. А лучитися з кацапами сьогодні мусимо, щоб здобути від чехів права" [1.-c.9]. Така заява на думку Бірчака була смішною. Автор Споминів пише: "Прем’єр Бродій мав мати в своїх руках фінанси і все вчительство. Бачинський мав бути міністром внутрішніх справ, отже мав проводити вибори. Як можна було ось так собі самому заслонювати очі?" [1.-c.9]. Він противився такій заяві, виступив на засіданні Ради, де зауважив, що така позиція є самовбивчою дією, яка приведе до консервування русофільсько-мадяронської влади. Він так і заявив: "Чи й сьогодні не викликаєте самі вовка з лісу, передаєте владу кацапам, мадяронам і кличете, щоб вони вже робили вибори до сойму й цю передачу на довгі літа закріпили!" [1.-c.10]. Такий невтішний прогноз був цілком обґрунтований. Інше питання, що так не сталося у силу зовнішнього фактору. Невдовзі Прага вислідила агентурну діяльність Андрія Бродія на користь Угорщини, звинуватила у державній зраді і заарештувала його. Склад уряду був змінений, на його чолі було затверджено уже Августина Волошина. Русофіли-мадярони втратили свій вплив.

Подібних критичних зауважень щодо діяльності урядових і неурядових персон українського спектру Закарпаття тієї пори Володимир Бірчак подає доволі багато і подає їх не декларативно, а  обґрунтовано і аргументовано. Це може неприємна сторона у висвітленні авторитетних осіб, але дуже важлива для з’ясування реальних відносин,  рішень, що приймалися в урядових кабінетах тієї пори. Так, Володимир Бірчак дає високу оцінку діяльності Міністерства Культу, Шкіл і Народної Освіти, яке очолював Августин Штефан та Міністерства судівництва. У даних інституціях були задіяні фахівці - українці-емігранти із західних країн; загалом була зроблена опора на фахових людей. Зовсім по-іншому була побудована робота, кадрова політика в міністерстві,  яку очолював Юліан Ревай - пише Володимир Бірчак. Це було ключове господарське міністерство, що іменувалося Міністерством торгівлі, транспорту, праці та ділилося на вісім важливих секторів (ресортів): "1) господарство, 2) фінанси, 3) залізниці, 4) пошта, телеграф, телефон, 5) здоров’я, 6) торгівля, промисел, 7) прилюдні роботи, 8) соціяльна опіка" [1.-c.27]. В оцінці діяльності зазначеного міністерства  Бірчак таки не шкодує чорних фарб. Найперше це стосується рішень та дій самого міністра. Головне, у чому йому дорікав – це нерозуміння значення підбору фахових людей для службової роботи. Так, він зазначає, що Юліан Ревай - безумовно здібна людина, працьовита, з великою ініціативою. Але водночас він звертає увагу і негативні риси міністра, які, на його думку, шкодили справі. Бірчак пише, що Ревай: "часто легковажив собі людей",  "Не цінив теж фахових студій, фахового знання" [1.-c.28].  Він далі так і описує: "Вихід був тут один, що міністер не потребував сам у всіх тих урядах працювати, а мав лише працю уміло зорганізувати. Він не покликав - як це сталося в Міністерствах шкільництва й судівництва - до праці фахові сили - українців-еміґрантів із західніх країн, а працю виконував сам, або хотів її виконати виключно при помочі місцевих автохтонських сил" [1.-c.28], яких, на думку автора Споминів, явно бракувало. Дане питання треба розглянути ширше, підсилити вищенаведені тези фактами. Тому знову звернімся до Споминів Бірчака, де кадрова політика міністра Ревая детально описана. З цього питання він пише наступне: "Своїм заступником, шефом міністерства, яке об’єднувало аж вісім міністерств, іменував міністер молодого правника, що мав дворічну практику при адміністрації — людину з менш як пересічними здібностями. Своїм особистим секретарем призначив учителя горожанських шкіл, який не мав поняття ні про державну адміністрацію, ні спеціяльно про організацію вісьмох міністерств. Але пан міністер іменував його швидко державним комісаром, до чого звичайні смертні люди потребували мати скінчений університет і 10 літ служби. Ведення фінансів Карпатської України передав пан міністер у руки молодого правника, який служив мабуть два або три роки при фінансовій дирекції і якому його ресорт переріс понад голову. Фахівці в фінансових справах були, це були українці-еміґранти, що служили в Словаччині, в Мораві, Чехах, із яких деякі й укладали державні бюджети цих країн, але ні пан міністер, ні його референт не бажали мати в себе цих фахових людей. Не допускали вони теж і місцевих фахових сил, не диво, що один із них говорив мені злібно: - Маю скінчені права, маю скінчену високу торговельну академію, маю й вісім літ практики в Державному банку, а місця в міністерстві Ревая не можу дістати. Іншого виходу нема, як скласти мені семінаріяльну матуру і аж так здобути повну кваліфікацію. (Це була алюзія до освіти пана міністра)" [1.-c.28]. Про брак фаховості у веденні фінансових справ добре знав і німецький посол у Хусті, який, щиро хотів допомогти, а тому рекомендував: "Панове, візьміть собі чеха-фахівця на міністра фінансів і він вас витягне з біди" [1.-c.53-54]. Таких закидів на адресу Юліана Ревая Володимир Бірчак наводить більше, але тут ми на них далі не будемо концентруватися. Зупинимося лише на одному дуже важливому факті, який впливав на українсько-німецькі відносини. Він так і пише: "Ще одної речі не можу поминути. Час був такий, що треба було бути в якнайбільшому контакті з Німеччиною, тим більш, що люди з уряду сподівалися, що Німеччина інвестує великі капітали в господарське життя Карпатської України. З німцями отже було треба говорити. Пан міністер не вмів по-німецьки; отже знову треба сказати, що це не була ніяка хиба, але він дібрав собі свого заступника, який теж не вмів; але він вибрав собі й секретаря, який теж не вмів. Перекладчиком був один із його урядовців, але який теж не говорив плинно, не говорив правильно. А може й говорив правильно, тільки німці не дуже то розуміли. Німецький консул у Хусті скаржився українцям: - Лихо мені з паном міністром Реваєм, прийде до мене, сам по-німецьки не вміє, а приведе з собою перекладчика, який теж не говорить плавно й вільно і я не можу з ними договоритися" [1.-c.29]. І тут же автор споминів зауважує, що в Хусті було достатньо людей, які вільно володіли німецькою мовою, але це здебільшого були українці-емігранти. Але у пана Міністра була виразна упередженість до українських емігрантів. У своїх поїздках до Німеччини брав з собою людей не дуже грамотних у німецькій мові. Тож не диво, зауважує Бірчак: "що й відповідними успіхами вінчалися ці поїздки, не диво, що й відповідний моральний капітал вони нам принесли" [1.-c.29].

Ще одну «недобру» справу тут зроблю, так це те, що почну підважувати, точніше не я, а Володимир Бірчак, авторитет самого прем’єр-міністра Августина Волошина. Людини безперечного морального авторитету, наскрізь чесної, шляхетної, розумної, великих заслуг, великої праці, яку він вклав у процес відродження закарпатських українців. У приватному житті - пише Володимир Бірчак - ці прикмети характеру можна вважати за  "великі заслуги та незвичайні чесноти, але які в прилюдному житті можуть статися й - злочином. Маю на думці його велику доброту" [1.-c.30]. І ця доброта Августина Волошина таки шкодила державній справі – вважає Володимир Бірчак, тому що люди користувалися його добротою.  Про це також ґрунтовно описує автор Споминів. Августина Волошина постійно атакували відвідувачі, навіть вдома. По друге, прийнявши певне рішення, зацікавлена сторона могла домогтися у нього його відміни. З тієї доброти - пише Бірчак - випливала нерішучість: "Одного дня підписав пан прем’єр якийсь розпорядок, а другого дня просив референта, щоб зреферував (відмінив) справу - проти того розпорядку. - Знаєте, це бідна людина, приходив до мене, прохав, треба ж бути милосердним. Таких справ було багацько, нині вирішених сяк, а завтра так, що не раз відбивалося фатально на державних справах" [1.-c.31]. Означена риса характеру робила можливим чинити вплив, тиск на нього різних людей та середовищ. Чого варто лише призначення своїми секретарями, безумовно заслужених людей у справі національного відродження, особливо молоді - Івана Рогача та Степана Росохи, але людей без адміністративного досвіду, знань, знання німецької мови - потрібної на такій посаді, а до того вони безпосередньо публічно втручалися у роботу прем’єра, що робило негативну репутацію у Празі і Берліні [1.-c.31-33]. Це дало свої негативні наслідки, особливо при призначені третім міністром чеха генерала Прхали. Але про це піде мова нижче. Загалом за таку людяність, доброту, яка часто шкодила державній справі, - пише Володимир Бірчак, - Августина Волошина називали не "державним мужем", не "вождем" (як тоді було в моді називати державних лідерів), а лагідно "батьком" [1.-c.31].  Це дещо нагадує поведінку третього президента України Віктора Ющенка, який довіряв та дозволяв оточенню, у народі прозваними «любими друзями», приймати часто сумнівні рішення. Чого варте лише призначення головою Секретаріату Президента України Віктора Балогу, який на теренах Закарпатської області, абсолютно контролюючи місцеву владу, протягував через рішення Закарпатської обласної ради легалізацію сконструйованого іноземними спецслужбами магочіанства - ідеологічного етнічного конструкту, більше відомого як політичне русинство [5].

17 січня 1939 року президент Чехословаччини призначив третім міністром (міністром внутрішніх справ) Карпатської України чеха, чеського генерала, русофіла за світоглядом, друга російської еміграції Лева Прхалу. Це призначення викликало на Закарпатті величезну хвилю обурення, протестів, по суті політичну кризу. Найбільше воно зачепило команду Карпатської Січі. Володимир Бірчак зауважував, що Карпатська Січ всю свою енергію спрямувала на боротьбу з генералом Прхалою, а не підготовку до можливої війни з хортиською Угорщиною [1.-c.77].

Але за фасадом призначення цієї кандидатури Прагою є тіньовий аспект - говорить Бірчак. Тривалий час, після складання повноважень Едмунтом Бачинським, ця посада лишалася незайнятою. Чехословацька влада просила в уряду Карпатської України кандидатуру на призначення. Але в Хусті затягували з пропозиціями. Автор Споминів посилається на те, що у відсутності міністра був зацікавлений Юліан Ревай, бо не хотів ділити влади. Та все ж прем’єр запропонував кандидатуру найбільш підготовлену, фахову, політично виважену, з досвідом організації державного управління в Гуцульській Республіці, особи, якої найбільше хотіла Прага - Степана Клочурака. Та парадокс полягав у тому, що його дуже не хотів бачити на цій посаді Юліан Ревай, а також Команда Карпатської Січі. Вони тоді почали інтриги спрямовані на те, щоб зірвати призначення Степана Клочурака міністром. Зокрема, за ініціативи Юліана Ревая, хустський уряд подав нову пропозицію з трьох кандидатур: Августина Штефана, Степана Клочурака і окружного начальника в Тячеві Каленяка (Петра Каленюка). Такою дією Хусту празький уряд був замішаний. Але і це ще не все. Далі до центральної чехословацької влади була спрямована депутація Української Центральної Ради на чолі з братом Юліана Ревая Федором Реваєм. Ця група просила не враховувати першу пропозицію прем’єра Волошина, а ні другу особу у списку другої пропозиції (знову Клочурака), заявивши при тому, що "з Степаном Клочураком співпраця неможлива" [1.-c.49]. А далі була ще одна депутація, яка заперечувала і кандидатуру Августина Штефана. Тут знову бачимо слабкість позиції особи прем’єра Августина Волошина. «Любі друзі» своїми інтригами перешкодили призначенню на посаду міністра українця, послідовного державника Степана Клочурака.    

З огляду на вищеописані інтриги, напрошується логічне запитання: - що в такому випадку залишалося робити празькому уряду? Він чітко побачив владний хаос, який панував у Хусті. Окрім того, існувала ще одна проблема, що неабияк турбувала Прагу і з якою не міг дати ради Августин Волошин, - Команда (керівництво) Карпатської Січі. Карпатська Січ до часу трагічних подій, пов’язаних з агресією хортистської Угорщини була, не стільки парамілітарним утворенням, як політичним; вона виступала у ролі своєрідного наглядача за урядом Волошина. А з іншого боку - була абсолютно не підконтрольна йому, організовувала акції, які йшли врозріз з інтересами офіційної Праги, політичної доцільності та конструктивної національної консолідації. Володимир Бірчак зауважував, що в краї були два джерела Хаосу: "Це хаос спричинений Командою Січі і хаос спричинений міністром Реваєм" [1.-c.52]. За таких обставин празький уряд вдався до власного вибору, зрозуміло що, не зовсім вдалого кадрового рішення. Прага хотіла сильну руку, яка зможе навести лад в автономії. Насправді, призначення відвертого русофіла і полонофіла Лева Прхалу призвело до протилежного результату. Це була велика політична помилка Берана, що тільки посилила кризу і зростання античеських настроїв на Закарпатті у тому часі.

А тепер перейдемо до фінальної і чи не найдражливішої теми нашого дослідження - теми Карпатської Січі. Вище ми частково уже зачепили її. Карпатська Січ, або Організація народної оборони Карпатська Січ (ОНОКС) є символом опору українців Закарпаття під час угорської військової агресії 15-18 березня 1939 року на Карпатську Україну. Патріотичний порив і самопожертва  карпатських січовиків у критичні для країни дні гідні шани і подиву. Погано озброєна і не навчена молодь дала бій регулярній угорській армії. Карпатська Січ також була дуже ефективною в пропаганді української національної ідеї, поборенні ворожої пропаганди. Результати голосування 12 лютого 1939 року з виборів до Сойму Карпатської України теж були дуже великою і її заслугою.  А ще, нечуване до того часу, патріотичне піднесення молоді закарпатського краю, що також можемо віднести до активів цієї структури.  

Однак у даному дослідженні мусимо розглянути її діяльність крізь призму оцінки Володимира Бірчака. А претензій у нього до даної громадської, парамілітарної, передвійськової організації було дуже багато. І він їх виклав у своїй книжці з наведенням відповідних аргументів, доказів на користь своїх суджень. І почнемо цей розгляд поглядів Володимира Бірчака на життєдіяльність Карпатської Січі, а найперше - її Проводу, що називався Головною Командою, з питання фахового кадрового добору людей до керівних структур. Ще на зорі утворення цієї організації були закладені неправильні організаційні засади її функціонування. Це проявилося у тому, що до розбудови і керівництва Січчю усувалися фахові військові кадри з представників української еміграції та навіть закарпатців, які здобули військові навики у чехословацькому війську. Одразу з утворенням автономного уряду почали організовувати народну самооборону. Про це так і пише автор Споминів: "До праці став полковник Микола Аркас і полковник Гнат Стефанів, але їх до праці не допустили. Цю працю могли виконувати тільки місцеві" [1.-c.12]. Активне українське громадянство, "особливо ті, що бачили формації Українських Січових Стрільців, чи формації Січових Стрільців (УГА), домагалися, щоб Січ була ведена фахово" [1.-c.42], - пише Бірчак. Але у Січі упереджено ставилися до української еміграції, до фахівців. Вони, далі пише автор Споминів: "були відсунені на бік, як зрадники, як такі, що не «вміли» України збудувати" [1.-c.42]. На підставі багатьох фактів він констатує принцип, яким вони керувались: "всяке знання, всяку фаховість часто уважали за дурну вигадку професорів, чи бюрократів. А зауваги, які випливали з фаховости, уважали ледви чи не за злочин" [1.-c.37].

Розвиваючи цю тему, Володимир Бірчак ілюструє біографічну характеристику комендантів Головної Команди Карпатської Січі з акцентом на їхню військову необізнаність. Він пише, що головний комендант Січі Дмитро Климпуш походив із національно свідомої селянської родини. Служив у війську у період Першої світової війни де отримав чин підстаршини і, далі зауважує, "занизький" для такої відповідальної ролі, а до того "мав його він ще перед двадцятьма літами, а тому не міг мати поняття про модерне ведення військових справ" [1.-c.37]. Коменданти Степан Росоха та Іван Рогач не служили у війську жодного дня, зате в Січі, за словами автора «Споминів», - були "підполковники" [1.-c.37]. Івана Романа, ще одного коменданта Січі, описує як типового отамана українських степів 1919 року, акцентує увагу на таких його деструктивних рисах характеру як волюнтаризм, упертість. Також зауважує на низьке військове звання у війську "рахункового підстаршини" [1.-c.37].  Тому далі напрошується логічне запитання: - чи могли люди без військової кваліфікації та досвіду належно організувати військовий вишкіл членів організації на випадок воєнної агресії Угорщини? Здається, у них не було розуміння, що так можуть стрімко розгорнутися події. Тому Карпатську Січ війна застала непідготовленою і таки доволі зненацька. Підготовку до неї керівництвом Карпатської Січі було провалено – такий головний висновок Володимира Бірчака.

З часу призначення Лева Прхали третім міністром уряду Карпатської України вся енергія Січі була спрямована на боротьбу з ним. Вона організовувала масові мітинги, протести по цілому краю з вимогою до Праги відкликати Прхалу з посади міністра. Карпатська Січ виступила каталізатором античеських настроїв, які синхронізувалися  з інтересами Будапешту і Варшави щодо внесення розбрату в українсько-чеське співробітництво [1.-c.53-55]. Головна Команда Карпатської Січі не розуміла шкідливість такої політики для інтересів Карпатської України і загалом легковажила дуже складною геополітичною ситуацією того часу.   

У Січі, зауважує Бірчак, не було належної перевірки осіб, які вступали у її ряди. Тому до неї влилося і багато угорських та польських агентів. Вступали до неї і вчорашні активні русофіли та комуністи. Всі вони вносили античеську риторику, наративи. Автор «Споминів» пише, що організувати велику античеську маніфестацію в Хусті не було жодних проблем. Околиці Хусту були  під впливом русофілів-мадяронів Бродія [1.-c.53]. Останні радо брали участь у всіх протичеських виступах. Очевидно, така була дана установка з боку Угорщини, щоб максимально розхитати ситуацію зсередини. Боротьба з Прхалою поглинала всю енергію активного громадянства, зрозуміло, що насамперед Січі. Тому і належної розвідки на кордонах з Угорщиною не велося, яка до них підтягувала регулярні війська.

Тут варто також зауважити, що навіть генерал Прхала мав план реорганізувати Карпатську Січ на військовий лад. І мали це зробити, по його задуму,  українці-фахівці, пише про це Володимир Бірчак. У справі тієї реорганізації генерал покликав був керівництво Січі до себе. На що комендант Іван Роман відповів: "Не піду, хай Прхала прийде до мене, до Команди" [1.-c.57].   Далі була повторна пропозиція від міністерства внутрішніх справ прийти на переговори. Але й на неї ніхто не зреагував [1.-c.57]. А до того, попри те що до події з призначенням Августина Волошина головою уряду Карпатської України, Прхала дотримувався русофільських поглядів та комунікував із русофілами, він заявив, що у "справи виборів, які зближалися, не втручається" [1.-c.57]. Далі Бірчак пише: "Коли перед виборами видала Чеська Національна Рада відозву до чехів, щоб голосували на одиноку листу Українського Народнього Об’єднання, то й ген. Прхала підписав ту листу" [1.-c.57]. Загалом варто зауважити, що попри свої русофільські погляди, він жодним чином не пробував впливати на проведення  політики українізації, яку здійснював хустський уряд. Тому акції протесту, спрямовані проти призначення міністром Лева Прхали, були більше галасом Команди Карпатської Січі та братів Реваїв. Негативи для Карпатської України, пов’язані з його призначенням, були явно перебільшені вибірковим місцевим політикумом. З прагматичної точки зору вони були недоцільні і шкідливі для новонародженої автономної української держави. Можна було займати конструктивну опозицію, але не варто було влаштовувати повну деструкцію. Такий підхід низки політиків краю трагічно відбився у часі відкритого вторгнення хортиської Угорщини.

Володимир Бірчак багато вилив чорних фарб на політичну характеристику Карпатської Січі. Відповідають вони реаліям чи ні, але звернути на них увагу зобов’язані. Дуже гостро він пройшовся по амбіціям, претензіям і ролях які заявляла та виконувала вона. Автор Споминів пише про це так: "Команда Січі втручалася до всього, всюди хо­тіла бути, в усім забирати голос, всі справи вирішувати" [1.-c.39]. Він називає її "другим урядом Карпатської України"  і вважає, що такою поведінкою вона вносила "хаос і колотнечу" [1.-c.39]. Січ хотіла на себе перебрати роль жандармерії (поліції), вона пробувала підмінювати собою і службу тайної поліції. Ось як про це пише автор Споминів: "перевірювала, на якій основі й пощо до Хусту хто приїздив, особливо український еміґрант, а небажаних відставляли поза границі Карпатської України, хоч його папери були всі в порядку" [1.-c.40]. Така діяльність, безперечно, не подобалася Празі, і, мабуть, тому вибір при призначенні міністра впав на генерала Прхалу.

Володимир Бірчак у своїх «Споминах» згадує і про проблему домагання Угорщиною та Польщею від Німеччини погодження на реалізацію спільного польсько-угорського кордону. Автор вищенаведеного мемуарного видання акцентує увагу і на тому, що аргументи для таких клопотань перед Гітлером надавала та сама Січ. Своїми нерозумними публічними промовами представники Січі ділили сусідні держави і будували «Велику Україну», говорить Бірчак. Мов на замовлення, скрізь говорили та писали вони про це: "ділили сусідів, зачинаючи війну з половиною Европи" [1.-c.43]. Володимир Бірчак пише: "В "Новій Свободі" та в "Наступі" з’являлися статті, які провокували Польщу та Мадярщину. По кожній такій маніфестації висилали сусідні держави протестні ноти, Прага виправдувалася. - З а кожним разом просив прем’єр січовиків" [1.-c.43]. Зрозуміло, що Карпатська Січ не спровокувала Угорщину на воєнну агресію, адже в планах останньої окупація Закарпаття була вже давно. Але певні аргументи для переконування Ріббентропа і Гітлера таки надала. Адже саме Німеччина протягом певного часу стримувала Угорщину від інтервенції. Не розуміли в Карпатській Січі, що хортиська Угорщина в політичних планах нацистської Німеччини важливіша за Карпатську Україну. Посадові особи Польщі та Угорщини в Німеччині постійно акцентували увагу на тому, що: "Карпатська Україна - це місце заколоту, що вона загрожує мирові в середній Европі".  Володимир Бірчак так і пише: "ввесь той матеріял на основі якого Польща й Мадярщина домагалися від Німеччини введення спільних границь подала Польщі і Мадярщині Команда Січі в Хусті" [1.-c.43]. Робила це вона частково несвідомо, а частково робили це  угорські і польські агенти-провокатори, які були в її рядах. Чи стали ці доноси спонукальним чинником у прийнятті керівництвом Німеччини рішення щодо надання хортиській Угорщині дозволу на окупацію Карпатської України, наразі невідомо. Але безсумнівно, це послаблювало дипломатичні позиції Карпатської України, надаючи додаткові аргументи Угорщині та Польщі в їхніх територіальних домаганнях спільного кордону.   

На завершення треба проговорити найдраматичнішу сторінку українсько-чеських відносин – збройний конфлікт у Хусті з 13 на 14 березня 1939 року. Те, що ця подія мала неабиякий вплив на перебіг наступних декількох трагічних днів є однозначним. У переддень угорської інтервенції даний конфлікт остаточно зіпсував українсько-чеські відносини та послабив Карпатську Січ. У  сутичці, за поданням В. Бірчака, загинуло 70 січовиків і 8 чеських воїнів [1.-c.86]. Пізніші дані говорять про кількість жертв з українського боку 108 чоловік. Цю тему, за звичай подають поверхово, без заглиблення: "стався конфлікт", констатується факт, втрати. По іншому до цього підходить Бірчак. Він у конфлікті вбачає трагедію, а ще більшу, у його наслідках. Він пише, що чехи були дуже злі, адже втратили 8 своїх побратимів. Це вплинуло, на його думку, на кінцеву розв’язку. Сутичка наклала важкий моральний осад. Вона могла стати причиною не тільки відмови у захисті країни, передачі зброї. А навіть більше, під час евакуації чеського війська, після переходу мосту на Тисі у Тячеві на кордоні з Румунією, вслід за чеським військом до цієї країни відступали і карпатські січовики. Але румунська прикордонна сторожа повернула 273 січовиків мадярам. Автор Споминів пише про це так: "Загально говорено, що це сталося на домагання чехів у румунської влади у відплату за смерть чеських вояків, що згинули в боях із січовиками в Хусті і у відплату за острілювання чеського війська й урядництва, при чому були ранені й жінки та діти на шляху Хуст—Тячево [1.-c.82]".

У тому, що сталася така трагічна українсько-чеська розв’язка, Володимир Бірчак відкрито не ставить у провину жодній стороні. Але дипломатично, через висвітлення обставин кофлікту  непрямо звинувачує і українську сторону. І знову вбачає в ньому також руку Ревая. За наявною у нього усної інформації, пише він, Ревай надіслав з-за кордону телефонограму, в якій інформував, що Словаччина проголосить самостійність, а отже: "і в Хусті треба скинути чеське ярмо" [1.-c.70]. Вночі, інформує Бірчак, відбулася нарада Січі, де було прийнято рішення вимагати від прем’єра дати наказ комендантові жандармерії, щоб останній видав зброю січовикам. До виконання плану приступили негайно. Волошин видав наказ, зброю їм дали. Але вдосвіта, дізнавшись про це, Прхала зажадав у прем’єра нового наказу - повернути зброю. Наказ був виданий, але Січ відмовилась добровільно її повертати [1.-c.71]. Те, що для оборони країни вона була потрібна, є очевидним. Але чи треба було вдаватись до збройного протистояння з чеським військом? Непряма відповідь Бірчака є зрозумілою, - не треба було. Це був недоречний і провокативний вчинок з боку Команди Січі, який тільки послабив її військову спроможність, а уряд позбавив хоч якого-небудь діалогу та підтримки з боку офіційної Праги у ці два вирішальні дні (хоч вони були такими і для Праги).

Вторгнення військ хортиської Угорщини на територію Карпатської України було стрімким. Патріотичний порив чинити опір був великий. Але чисельна та військово-технічна перевага угорської регулярної армії, відсутність необхідної зброї у карпатських січовиків, попри їх відчайдушний опір, привели до швидкої окупації краю. Та не тільки ці фактори зіграли фатальну роль для оборонців Карпатської України.  Бірчак звертає увагу і на те, що Карпатська Січ, як військо було зовсім не підготовлене до ведення бойових дій. Займаючись політичною та культурно-просвітницькою діяльністю, організовуючи масові протести проти генерала Прхали, вона занедбала системний військовий вишкіл членів організації (теоретичний та з використанням макетної зброї),  не здійснювала бойової підготовки, не розробила воєнних планів на випадок агресії з боку Угорщини чи Польщі; курені не пройшли бойового злагодження. Як наслідок - Січ понесла колосальні втрати. У прямих зіткненнях загинуло біля 1500 осіб. Далі в ході зачисток, катувань, розстрілів проведених угорцями, вони зросли до 4000 осіб, коли з боку угорців загинуло 74 гонведи [1.-c.86]. Така статистика свідчить про провал в організації оборонних дій, управління січовими загонами, проведенні організованих відступів. А до того Головна Команда у період 15-18 березня  керівництвом січових військ реально уже і не займалась. ЇЇ проводили уже інші люди. Такий трагічний фінал є свідченням провалу як політичної, так  і військової стратегії - а точніше, відсутність останньої у цієї організації в період до військової агресії хортиської Угорщини. Отак характеризує діяльність Проводу Карпатської Січі Володимир Бірчак, який пройшов бойовий шлях українського січового стрільця на полях Першої світової війни у званні старшини. І тому, не дивлячись на тодішній його статус державного чиновника, науковця, письменника він мав розуміння і в організації військової справи. Тому відкидати його поглядів та оцінок не варто. Хоча сприймати його судження, як істину в останній інстанції, теж не закликаю. Адже і він міг також занадто «згустити фарби» через низку суб’єктивних і об’єктивних причин та у зв’язку з неповним володінням інформацією. Для більш ґрунтовних  висновків з тем  діяльності Карпатської Січі, уряду Карпатської України потрібно ширше залучити німецькі, угорські, польські, чеські джерела. Їхнє критичне прочитання пролило б додаткове світло на цю проблему.

Підсумовуючи вищенаведені погляди, судження та оцінки  щодо діяльності уряду Карпатської України,  Організації народна оборона Карпатська Січ,  активних історичних персоналій того часу, а також тогочасних суспільних настроїв, бачимо, що позиція Володимира Бірчака - непересічної особистості та активного учасника тих подій - є надзвичайно критичною. Вона суттєво різниться від поглядів багатьох інших тогочасних діячів, які залишили нам свої мемуарні спогади. Спомини В. Бірчака не зовсім узгоджуються із уже усталеними схемами висвітлення життєдіяльності Карпатської України у сучасній порі. Говорити, що він підважував героїку і державотворчий чин Карпатської України та її активних творців - точно не варто. Володимир Бірчак висвітлив епоху з українського погляду, з погляду українських національних інтересів. Відмінність полягає у тому, що він подав її не через призму констатації фактів чи висвітлення слави і трагедії, і не з погляду майбутнього національно-патріотичного виховання українського громадянства, молоді зокрема. Він представив її крізь призму онтології національно-політичного буття українців. Звернув увагу, власне, на хиби і помилки творців історії України 1938-1939 років.  Він висвітлив події Карпатської України під політико-філософським кутом, намагаючись застерегти майбутні покоління від ризиків і небезпек нефахового підходу до розбудови громадсько-політичного, державного та військового життя українців.  І тому він такий актуальний для прочитання у сучасності, насамперед особам, які впливають на ухвалення важливих політичних та державних рішень. Якби праця Володимира Бірчака «Карпатська Україна. Спомини й переживання» була уважно прочитана у 90-х, початку 2000-х років, то, можливо, сьогодні ми не мали б таких кривавих жнив. Не мали б розмінованого Чонгару, знищеного Маріуполя, окупованого Півдня України, список можна продовжити. І це не заполітизований закид на адресу теперішнього президента України Володимира Зеленського. Він є набагато ширшим. Це закид у бік широкого громадянства, камінець у бік українського вчительства. Бо, може, якби його виховувало національно свідоме вчительство, ми б мали ту саму фізичну особу - Володимира Зеленського, але із зовсім іншими світоглядними установками й цінностями; людину, яка б ухвалювала зовсім інші рішення, що не призвели б до таких трагічних наслідків у 2022-му та наступних роках. Ось чому актуальний для прочитання Володимир Бірчак.   

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Бірчак В. Карпатська Україна. Спомини й переживання. – Прага: «Нація в поході», 1940. – 92 с.
2. Вегеш М., Федака С. Державотворчі процеси у Карпатській Україні (1938-1939). Хронологія подій, бібліографія (Видання друге, доповнене, виправлене).- Ужгород: ПП «АУТДОРШАРК», 2022. - 642 с.
3. Новак С. Володимир Бірчак як публіцист і літературознавець: монографія. - Дрогобич: Коло, 2021.- 496 с.
4. Ференц П. Етнонаціональна орієнтація українців Закарпаття в 20–30-ті роки ХХ століття. Мукачево: «Карпатська вежа», 2005.- 216 с.
5. Ференц П. Кіберхунта і закарпатські русини (ДОКУМЕНТ)//Трибуна URL: https://trubyna.org.ua/zakarpattya/kiberhunta-zakarpatski-rusyny-dokument-2/
6. Цегельський Л. Битва за Соборність: від легенди до правди. – Київ: Видавець Олексій Бешуля, 2021. – 416 с.

Теги: Бірчак, Карпатська Україна, Спомини

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати