Гра в ляльки. На життя

Сюжет побудовано на магії вуду в її карпатському варіанті. Перед Великоднем на полі помирає вагітна Гапія. Її мати Юстина робить дві ляльки для залицяльників доньки – Петра і його брата Михайла. Далі в розвиток подій драматично втручається Яків Німотка  (фактично головний герой твору, такий собі монах у миру, тільки не знати якої релігії), його батько Зеньо, Петрова дружина Оксана, односельці Дарина, Семен, снігова куля поступово обростає все новими персонажами. Спілкуються вони колоритним прикарпатським (франківським) діалектом, до твору додається словничок з 80 слів.

Письмо соковите, жіночне, при цьому лаконічне, максимально інформаційне: “Ніжна була Гапія. Ласкава була, як мати. Тривожна була, щеміла йому тонко десь під ребром. Видихнути іноді не давала. Любила його. Вміла любити. Обіймати вміла. Обвивалася навколо його тоненькою фасулевою ниткою і затихала. Слухала, як тече час, як хмара насувається на гори, як десь далеко-далеко порипують буки. Чути вміла. Його німоту чула. Мову його трудну розуміла. Він коло неї набирався спокою, говорив легше, менше затинався”. Переконуєшся, що справжній прозаїк народжується саме з поета. Отакими чи то віршами у прозі, чи то сценаріями короткометражки пересипано увесь текст.

Події найчастіше балансують на межі життя і смерті, на отому інфернальному рубежі, що відкриває якісь нові екзистенційні істини: “Гапія вже не боялася Семена. Безстрашно дивилася, як смерть міняє його, воскує тіло, робить чужим лице, як відмежовує його від живих, від його найближчих, від його нової хати, від землі, котру він любив понад усе, котру навесні орав і засіював...”. Закарпатці давно знають, що “на готарі” відбувається все найцікавіше, саме там живе нечиста сила, особливо коли цей готар у твоєму серці. Тому це й відбувається: “Скляні, майже прозорі, очі були не тут, не в хаті, вони виділи інші світи, такі, в котрі один раз зазирнеш і можеш уже не вернутися”.

Таня спробувала те, на що чомусь досі не наважувався жоден український автор (підходив до цього Ф.Потушняк) – синтезувати естетику двох розділених океаном, проте на диво близьких за духом сучасників – принаймні, обидва віддали належне містичній тематиці і баладним сюжетам. Мова про Тараса Шевченка і Едгара По. Ось у неї типові Шевченкові мотиви: “Перепуджені жаби повистрибували на береги, жалібно скрикнула розтривожена нічна птиця, до неї озвався вітер, пролетівся одуріло помежи очеретами і забився в дупло старої, побитої блискавицями верби, коли світ над Зеньом злився докупи густими темно-зеленими водами ставу...” А ось майже текстуально По: “Ворон сидів на відхилених дверцятах шафи і уважним оком спостерігав за гостею, котра вперто мовчала, пригрівшись під грубим коцом, і навіть не ухалась. Якову здавалося, що вона навіть на короткий час задрімала, тривожно посіпуючи довгими прегарними віями”.

Коли то все відбувається, не надто зрозуміло. Як і у попередніх романах, авторка віддає перевагу вічності перед конкретикою. Фактично ідеться про правічні часи, коли людина ще лише починала освоювати премудрості міжособистісних взаємин, коли неозора етична проблематика тільки-тільки починала відкриватися їй. Усе було наскрізь міфологізовано, сяяло і мінилося, як вогники над  трясовиною.

Фінал досить несподіваний. Гріхи чужими не бувають. Невинуватих не існує.  Сума добра і зла у цьому світі є константою, одне переливається в інше. І від кожного з нас особисто залежить, де саме провести між ними роздільну лінію.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати