Ляльки жартома і всерйоз

Вдалося подивитися три з кількох запропонованих вистав.

Перша вистава М.Яремчука “Сюрприз для тата” (творча майстерня “Театр маріонеток”, Київ). Здавалося би, нехитра казочка про тата-ведмедика, що лишився на господарстві удвох з синочком, поки мама від’їхала, але з яким блиском її розказано!  Плюшеві ляльки буквально оживають, демонструють увесь спектр емоцій. Численний  реквізит з’являється буквально нізвідки і розчиняється у небуття – зовсім, як у дитячих іграх.  Актори Леся Чеверноженко і Ярослав Завгородній буквально проживають свої ролі  зсередини, самі перетворюються на малюків. Їм вдається запалити публіку настроями безтурботного дитинства, примусити дорослих поринути у власні спогади. Водночас  актори ненав’язливо жартують з приводу сімейного життя-буття, взаємин батька із сином. Тема домашніх тварин (собачки) взагалі розкрито з несподіваного ракурсу. але найбільше у спектаклі просто здорового радісного сміху – чого  варта одна сцена купання! А дорога до крамниці! Це ціла епопея, варта свого Гомера. спектакль просто випромінює позитивні емоції, тому добрий настрій гарантовано глядачам на цілий день.   

Еестафету підхопила вистава Юрая Хамара “Дон Жуан, або марнотратний син” (Нітра, Словаччина). Це класичний театр маріонеток, що нібито завітав до нашої комп’ютерної доби з епохи наших прадідів і виявився тут нічим не слабшим за сучасні відеоефекти, навпаки, дуже органічним і суголосним нашому часі. усі ролі (понад дюжину) виконує один ляльковод, що спершу з’являється перед публікою у тільняшці (глибоко континентальна Словаччина має особливий сентимент до моря, як і Закарпаття) і з шарманкою, відтак гармошкою. Людина-оркестр, він здатний говорити кількома голосами паралельно, вести діалоги з самим собою, одночасно керувати кількома маріонетками (у фінальній сцені – аж чотирма), пік майстерності – дві ляльки, що фехтують мечами. не знати, скільки років довелося тренуватися для цього, але назовні усе виглядає напрочуд легко і невимушено. Другий секрет вистави – надзвичайно продумані ляльки, кожна деталь яких свого часу буквально вистрілює, проте насамперед вони вражають довершеністю костюмів і рис обличчя, кожна лялька – справжній витвір декоративно-прикладного мистецтва. Три дії у трьох декораціях пролітають  перед зором, як кіно. Усе наповнено специфічним гумором, скажемо, скелет, що постійно клацає щелепою, або звернення слуги до чорта – “Ти хто – совєтський Іван?” Згадується принцип, що театр для дітей треба робити як для дорослих, тільки набагато краще. Отут саме так.     

Третя – вистава О.Жюгжди «Пікова дама” (Гродно, Білорусь). Це мікс із тексту О.Пушкіна, опери П.Чайковського, листів двох авторів до їхніх знайомих. Чотири актори  і кілька ляльок відтворюють відому історію доволі неочікувано. Там змішалося все: трагедія, фарс, любовна інтрига і детективна драма, елементи клоунади, божественна музика і щось таке геть невловиме – подих генія. Перед виставою один з акторів провдить з глядачами необхідний тренінг – знайомить усіх з особливостями гри у фараон або штосс, про яку ідеться у творі, навіть грає з трьома бажаючими. Виклад одночасно трьома театральними мовами (драматичний, оперний і ляльковий театри) досягає якогось 3D-ефекту, коли здається, ніби ти сам отам, серед картярів, що ризикує не Герман, а кожний глядач персонально. іншим разом ловиш себе на думці, що це все відбувається не десь на сцені, а усередині тебе, що це колись було з тобою, чи принаймні снилося тобі. Мерехтіння свічок і люстри забезпечує просто психоделічний вплив на глядацьку залу, але найсильнішу гіпнотичну сугестію  викликає саме гра акторів. ті ніби кидаються м’ячиком між собою, а у результаті він щораз влучає у глядача.       

Ляльковий театр здатний буквально на все і на трішечки більше, ніж усе. такий висновок з першого дня фестивалю.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати