На всякого мудреця доволі простоти

Молодий постановник нещодавно працював у нашому театрі як запрошений режисер, поставив новорічну казку, а тепер привіз сюди свою київську роботу.

Простий анекдотичний сюжет, або побутова казка, як дурник обманює ціле місто, розгорнуто у широку притчу про людську природу, непередбачуваність наших дій, загадкову сутність кохання тощо. Писалося це в окопах (1942), тому приперчено суто солдатським гумором. Вийшла історія про закутки чоловічої душі, непрогнозованість чоловічих марень про жінку.   

Якщо Псалтир відкривається словами «Блажений муж, що не іде на раду нечестивих”, то п’єса починається саме з такого кагалу. Хтось у темряві волає, що це взагалі можуть бути останні збори у місті. Коротше, асоціації із нинішніми нашими перипетіями щодо розпуску парламенту, мудрецями з конституційного суду, цілком очевидні. Далі режисер ще більше нагнітає алюзії, коли персонажі кілька разів повторюють: «На старому млині – так на старому млині”. Твір, якому понад сімдесят років, виявляється на диво актуальним.

Герої постійно плетуть хитромудрі інтриги, в яких самі заплутуються. Але вони розбиваються об простодушність міського дурника – зовсім як на нещодавніх наших президентських виборах. Двогодинне дійство – про те, що культ розуму – це добре, але слідування людському єству – природніше і у кінцевому підсумку краще.

Сім персонажів – як сім нот, разом вони складають дуже вигадливу мелодію з несполіваним фіналом. Ці ноти постійно складаються у найрізноманітніші акорди, групуються то по двоє, то по троє, по п’ятеро, щоб врешті-решт зійтися геть усім в одній сцені. Кожна нова комбінація викликає все більш комічний ефект. Попри скупу, десь навіть підкреслено одноманітну сценографію кожний образ максимально індивідуалізований, всякий нагадує якусь іншу тваринку із казки про теремок.       

Режисерська робота просто вражає. Це мінімалізм, коли з кожного образу витискається максимум, всяка найдрібніша деталь реквізиту обовязково вистрілює до кінця вистави. Актори напрочуд пластичні. Ловиш себе на думці, що вони грають переважно ногами. Ніколи не бачив, щоб ноги могли бути такими промовистими: кожен ступає по-своєму, виражає ходою свої характер, настрій, задуми. Ногами жестикулюють не менш виразно, ніж руками.

Єдине, чим не займалися актори – левітацією. Не зависали над сценою, не літали повітрям. Все інше – було. Найскладніша акробатика, різні силові трюки, живі картинки, пародії на всю олімпійську программу, дивовижна пластична мова. Аж пробирало, коли посмішка чи сміх зароджуються на вустах, а потім поступово поширюються на все тіло.

Особливо прикольною була пара, в якій один нагадував Дон-Кіхота, інший – Санчо Пансу або Швейка. Як два полюси магніту, що відштовхують одне одного, вони постійно збурювали енергії у глядацькій залі, викрешували все нові іскри. Донька равіна Ціреле, через яку все і закрутилося, нагнітала інтригу до останнього – зовсім як у радянській кінокомедії «Сім стариганів і одна дівчина”. Це була просто артилерія очима. Строго кажучи, увесь чоловічий раціоналізм розбився об її безпосередність.

Клоунада про людські гріхи знайшла відгук у серцях ужгородців, зала реагувала дуже бурхливо.    

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати