Анти-кілер

Дещо друкувалося в обласних газетах (усі вони наразі не виходять), дещо публікувалося на радіо “Свобода”, дещо – в американській газеті “свобода” (цій найстарішій україномовній газеті з безперервною історією нині виповнюється рівно 125 літ). Багато – на сайті “Закарпаття онлайн”. В цілому книжка нагадує мисливську залу, де над каміном розвішано шкури, морди і роги.

Упродовж чверті століть різні сили (чи одна, але фінансована таки з різних столиць) прагнули максимально ослабити український характер Закарпаття, перетворити його знову у край без імені, сьогодення і майбуття. Дещо їм таки вдалося, але багато чого і було зірвано.  Більшість краян все-таки зрозуміло: АБО Закарпаття українське, або перетворюється на прохідний двір, де жити взагалі неможливо. Правда, для такого простого висновку довелося багато сваритися, псувати особисті зв’язки і нескінченно повторювати банальні істини. Одній людині це було не під силу. Тому у книжці багато уваги приділено соратникам. Подаються їхні інтерв’ю та міні-інтерв’ю. Серед них – академіки В.Німчук, О.Мишанич, В. Маркусь, також М.Тиводар, П.Мідянка, В.Бедзір, О.Рудловчкак, С.Стойка, В.Комендар, І.Чендей, Д.Кремінь, Е.Контратович.

Хтось ознайомившись із книжкою, вжахнеться: на Закарпатті чинилися речі, що потенційно могли призвести до того самого, що діється нині на Донбасі. З цього приводу згадуються слова кіношного Гліба Жеглова (після викритого за гарячими слідами викрадення шуби з театрального гардеробу), мовляв, рівень правопорядку в суспільстві визначається не тим, які злочини там відбуваються чи задумуються, а тим, наскільки ефективно проти них борються. 

Закарпаття – це суцільне прикордоння, де одні закони (вітчизняні) вже практично не діють, а інші (європейські) – ще практично не діють. Хоча насправді діє і те, й інше, дуже химерно синтезуючись між собою. Тому Закарпаття по-європейськи толерантне до різної духовної зарази і водночас по-українськи безборонне перед нею. Насаджувати тут нові ідеології – миле діло. Книжка саме про те, як воно відбувалося упродовж чверті століття.

Принципова відмінність Закарпаття від Луганщини чи Криму – у нас завжди бодай намагалися боротися проти різних провокацій, щось протиставляти їм,  десь грати на випередження. Не завжди це було вдало. Нині, оглядаючись назад, бачимо: багато чого можна було досягти з меншими затратами. Але дорога ложка до обіду. Такими були статті О.Гавроша.

Кажуть, ніби дипломат – це людина, яка знає сто синонімів до слова “ні”. Аналогічно закарпатці знають сто синонімів до поняття “злагода”, “порозуміння”. Ну і до слова “ні”  також – особливо коли йдеться про спроби збурити край, влаштувати бучу на порожньому місці.

Сепаратистські загрози на Закарпатті наразі мінімалізовано. Ті самі події в Криму і на Донбасі остаточно переконали закарпатців: такий “футбол” нам не потрібен. Та з іншого боку, вороги України прагнуть діяти не тільки на лінії зіткнення, а й у глибокому нашому тилу. В ідеологічній війні затишшя найбільш оманливі. У ній взагалі немає тилу, союзник може виявитися значно підступнішим, ніж відкритий противник.  Чесно кажучи, ударів у спину з Києва за ці чверть століття було аж ніяк не менше, ніж із закордону. Проте Закарпаття все одно лишилося українським не тільки формально, а й за глибинною суттю. Звісно, історія зовсім не скінчилася. Чужі приціли не збилися. То ж вихід книжки цілком на часі.  

Теги: Гаврош, книжка

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати