Живим усе краще

Це було максимально гідне завершення зіркового фестивалю (за участі усіх трьох Національних театрів), справжня кода. Хоча від прем’єри минуло усього кілька місяців, вистава значно виросла, актори органічно притерлися до своїх ролей. Схоже, що спектакль постійно змінюється від одного показу до іншого, тому його можна переглядати безліч разів. Багато там побудовано на чорному гуморі, взято від античного жанру меніппеї (поєднання проповіді з сатирою і фантастикою, там часто фігурують ожилі мерці), від ренесансного злодійського роману, не кажучи вже про класику англо-американського детективу.

Вражає акробатика Р.Дзуринця, що грає головного героя, ветерана, що ледве повернувся з полону і ніяк не може вписатися у повоєнне життя. Сучасне українське мистецтво дає не так вже й багато яскравих позитивних героїв, “делать жизнь с кого”. Згода, що їх і в житті не дуже. Але тим більше вони потрібні не сцені. Оце один з них.

Доктор (С.Барабаш) уособлює усі ворожі головному герою сили. То ж він особливо багатоликий, набуває личин усіх соціальних прошарків, драматург не пошкодував нікого. Головний герой нагадує Атоса, коли той каже Міледі, мовляв, вас так багато, а я один-єдиний, проте все одно...  Герой Барабаша – типовий Фантомас з його неймовірною здатністю до перевтілень, мімікрії. Його телефонні розмови зі своїм начальником – хамелеонівська сатира.  

Медсестра (Д.Горшкова) собі на умі. В усіх сценах вона розривається між доком і Гансом-Йозефом – відповідно до приказки, де “серце прагнуло любові, а тіло рвалось до гріха”. Якщо у кішки дев’ять життів, то у всякої жінки мінімум дев’ять різних ролей і щомиті вона готова виконувати будь-яку з них:

И ты на всё готова –

На нежность и любовь,

На подлость и обман...

Найбільш специфічні ролі у двох санітарів (Д.Сньозик, М.Слов’янин), що більшість часу не показуються на очі глядачам, а крутять важезні декорації – дводільну ширму-трансформер (та власне і спектакль – суцільний трансформер; сценографія і костюми В.Степчук). Це справжні ренесансні “боги з машини”, “двоє із скриньки”, хоча пару разів і їм доводиться вискакувати з табакерки, аби втихомирювати головного героя. Але їхнє забезпечення номеру «мотоциклетні гонки по вертикалі” – це треба бачити.

Типово швейцарське поєднання німецької, французької й італійської стихій уособлюється в музиці, що звучить майже безперервно. Шлягери 30-50-х змінюють одне одного, нагадує трофейні фільми, що крутилися у нас по війні, в тому числі в Ужгороді. Окремим героєм сцени стає патефон з вініловою платівкою, на якій крутиться свічка – такий собі ностальгійний привіт старшим глядачам з їхньої юності чи дитинства.

За жанром це театр у театрі: у божевільні ставлять написану пацієнтом автобіографічну п’єсу. Грає він сам, док і медсестра. Реальна глядацька зала перетворюється на колектив одужуючих, яких зібрали для перегляду. Цю роль усі виконують ідеально, один в один.

Як заявив М.Носа, фінал дуже несподіваний. Як на нас, він ріднить виставу з чарівною народною казкою з її відшліфованою віками естетикою, але все одно з несподіваними вивертами. 

Теги: вистава, спектакль

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати