Чарівна скринька

Автори (ідея, сценарій та постановка – Рудольф Ланьо, Яна Дешко, Тетяна Суховірская, сценографія Віри Шітік, костюми Тетяни Вороніної) визначили жанр як стрімпанк-драму.

Новаторська вистава-пантоміма багато в чому є етапною і програмною для даного театру. Перенасичена символами, вона сприймається як певний інтелектуальний виклик глядачеві. З іншого боку – це красиві живі картинки, що дозволяють розслабитися і просто віддатися видовищній стихії.

Декорація – складна двоярусна конструкція (нагадує скриньку вертепу), на якій крутяться 14 коліщаток різних розмірів. Вона має якийсь гіпнотичний ефект, відкидає глядача кудись у раннє дитинство, коли ти ще тільки починав пізнавати механічні іграшки, і кожна нова забавка, що ґрунтувалася на дії пружинки, важеля або якоїсь карданно-крюкової передачі викликала у тебе цілий вибух емоцій. Як усе це рухається, як зчіплюється між собою? Дивишся на пересування фігурок по сцені (їх, здається стільки, як і коліщаток) і розумієш, що увесь цей “марлезонський балет” не просто так, але від проникнення у його суть постійно відволікає то одна, то інша яскрава постать. 

Дуже незвичною мовою актори говорять про серйозні речі – про свободу людської волі: наскільки наші дії породжені власними помислами і бажаннями, а наскільки вони зумовлені зовнішніми обставинами, тиском на нас безлічі незалежних від нас факторів. Як взаємодіє зовнішнє і внутрішнє у людській душі, яким чином складається результуюча цієї суми векторів? Чи може людина гордо заявляти “Що обставини – то обставини, а що ми – то ми”, чи це все-таки тільки красива фраза, сприймання бажаного за дійсне?

Вистава дає багатющий простір для глядацьких асоціацій. Така собі гімнастика для твоєї фантазії. Можеш ототожнити себе з будь-яким персонажем, подумки потрапити на сцену і змінювати хід подій. Вони тільки на перший погляд хаотичні, насправді же актори демонструють філігранну злагодженість – як майстри синхронного плавання чи льотчики на авіаційних шоу.  

Десь представлене нагадує вертепне дійство – традиційну історію про народження Спасителя, який одразу опиняється у складному вузлі взаємодії своїх прихильників і неприятелів. Тільки цей вертеп якийсь постмодерний. Звичні персонажі там тільки вгадуються, їхні потаємні ролі ледве проступають із туману. Приблизно так новий учень, щойно переведений до незнайомого йому ще класу, тільки починає з’ясовувати, хто є хто там, хто яку роль  грає, з ким які взаємини слід вибудовувати.

А десь воно нагадує ляльковий театр із казки про Буратіно, тільки не з одним Карабасом-Барабасом, а з цілими двома. Божевільний винахідник у захисних окулярах – типовий голлівудський персонаж. Романтичний сажотрус доволі амбівалентний: ніби він і має приносити щастя, але як би те щастя не обернулося ще більшими проблемами...

Останній якраз і виступає отим  заголовковим “богом із машини”. Його взаємодія із “механіком” – це ціла клоунада, яку треба бачити.

Вистава вийшла напрочуд суголосною нашій нинішній дійсності з її не прогнозованістю, коли депресивне затишшя різко змінюється шаленою активністю публіки, щоб згодом так само раптово усе знову впало у сплячку. Спектакль про нас самих, про наше очікування бога з машини, якого, найімовірніше, не буде, бо доведеться видряпуватися самим. 

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати