Кохання на війні

Це був другий показ спектаклю на публіку (прем’єра відбулася до закриття 71-го сезону). Хоча до кінця року театр обіцяє ще, принаймні три прем’єри – на великій сцені, для дітей та на малій сцені.   

Відчувається, що за літо роботу продовжили шліфувати. Як у військовій справі є період злагодження загону, коли різні вояки психологічно притираються одне до одного, так і тут відбувається повільне злагодження трупи, її вживання в образний світ столітньої давнини. Тай вокально-танцювальний компонент дається взнаки. Наш театр давно вже не ставив речей, де музичні номери займають переважну більшість часу. Вистава вийшла апофеозом закарпатської народної пісні з певною домішкою стрілецьких пісень та класичного романсу. 

Сюрете-бал (свято винобрання, винний фестиваль), з якого починається ця суто закарпатська версія оперети, вийшов максимально автентичним. Це немов ожила картина Ф.Манайла, де народне гуляння набуває аж гротескових форм, вихлюпується за раму і перетікає у зал.

Досить щемкою стала пісня новобранця у виконанні C.Баранова, яка просто приголомшує увесь зал, примушує його змовкнути. Це одна з найперших сцен у виставі, але вона задає тон усьому подальшому дійству.  

Через кадрові зміни у трупі головну роль тепер виконує Л.Геляс.  Тепер роль стала значно драматичнішою, образ відчутно еволюціонує від початку до фіналу історії.

Дещо несподіваним, але напрочуд органічним у комічній ролі барона Верецьки виявився В.Шершун. Любитель життя в усіх його проявах, фанат старого вина і молодих дівчат, він запросто погоджується і на протилежні варіанти – аби тільки шоу тривало далі.  

Додали у невимушеності й інші виконавці ролей. Шаріка (К.Якубик-ГаМмага) стала м’якішою і більш грайливою. Закарпатська шляхетна дама у зачісці-ірокезі (Н.Засухіна) – це взагалі треба бачити! Аби застрибнути до останнього вагону шлюбного поїзду, жінка здатна і не на таке.     

По-новому зазвучала друга частина вистави, де дія відбувається вже у Львові 1920-х років. Особлива гарна сценка сватання. Чотири жінки – чотири типи жіночої сексапільності, чотири типи мисливиць на чоловіків. Ніби-то одні й ті самі слова (типу «Давай не будемо, а якщо будем, то давай!”), але наскільки по-різному грає цю простеньку партію кожна із чотирьох! Вийшло щось на кшталт практичного обміну досвіду прямо зі сцени – як треба чинити з чоловіками різних темпераментів: когось загнати у кут, до когось підкрастися із засідки, когось заворожити власним муркотінням, когось спровокувати на власні активні дії.

Що й казати, спектакль програмний для нашого театру, десь віховий. Він повною мірою демонструє рівень нинішньої акторської трупи та постановочної частини, оркестру і балетної трупи, художників та реквізиторів.

Водночас є над чим працювати. Я.Барнич побудував свій твір на контрапункті двох різних тем  – гумористичної  (усіляко обігруються несхожості між закарпатцями і галичанами, звідки постійно викрешується якась іскра сміху) і романтичної (кохання між стрільцями і закарпатськими дівчатами). Із першою темою актори впоралися на 102%, доказом чого є цілком щира реакція залу. Що ж до романтичного компоненту, поки у більшості сцен доводиться вірити на слово, що він там присутній. Винятком є хіба вже задана сцена сватання у львівському кафешантані. Коли обидва закладені автором струмені заб’ють з однаковою потужністю, вистава заграє по-справжньому.

Наразі спектакль живе, і це головне. Якщо через кілька років, у ювілейному 75-му сезоні влаштують ретроспективу найкращих робіт за останні десятиліття, то ця цілком заслужено посяде там своє місце.   

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати