Співаючий солдат

Ініціатором картини виступив сільський голова Роман Василиндра. Оскільки цьогоріч  Дубрівка відзначила 600 років від першої писемної згадки про село, до кінця року готується книжка-фотоальбом, присвячена даному населеному пункту, з якого вийшли губернатор К.Грабар, поет Ю.Гойда, історик Ю.Качій. А водночас захотілося мати і кіно. Майбутній сценарист спершу поставився до того дещо скептично, але  потім познайомився з одним старожилом і змінив свою думку. 

Стрічка є спробою показати історію цілого села через долю одного з його мешканців. Таким виявився найстарший на сьогодні житель Дубрівки Юрій Юрійович Куруц (1926 р.н.), він же останній в селі учасник Другої світової війни. Усього їх тут було зо три десятки, їхні прізвища викарбовано на монументі у центрі села. Близько половини їх так і не повернулися з фронту. Вижили переважно ті, хто зазнав поранень і потрапив до госпіталю. Серед них і він – тяжко поранений в останні дні війни. Праву руку вдалося врятувати, проте вона так і лишилася майже нерухомою.

            Та попри все Юрій Юрійович співає скільки себе пам’ятає. Співав і на презентації фільму. Цим він дуже нагадує Йозефа Швейка. Тільки цей не персонаж, а жива людина.

            Одним з наскрізних образів фільму є шахи. Юрій Юрійович – справжній фанат цієї гри, свого часу влаштовував у селі цілі турніри, проте і зараз не полишає шахівниці. Не дивно, що більшість епізодів фільму названо шаховими термінами.

            Війна торкнулася героя, коли його відправили до трудового табору углиб Угорщини будувати аеродром. Потім був прихід червоних і “добровільно-примусова” мобілізація до радянського війська, з яким довелося пройти довгий шлях, зазнати каліцтва, але таки вернутися додому.

            Згодом війна обернулася для солдата ще однією новою трагедією вже через багато років після її завершення. Зграйка дітлахів викопала бойовий снаряд, що свого часу не вибухнув, і почала його футболити. Поки усе було на м’якому грунті, згадує ветеран, усе ще нічого, а як снаряд потрапив на асфальт, він детонував. Від того вибуху і загинуло пару його дітей. Війна, з чиєї пащі вдалося вислизнути йому самому, все ж таки змогла надолужити своє – вже на його дітях.   

            І на своєму вже десятому десятку Юрій Юрійович сповнений жаги до життя. У фільмі є епізод, коли він дивиться телевізійні новини, репортаж з АТО. Нині троє дубрівчан воюють у Донбасі. Хоч війни дуже різні, але ризик усюди той самий, що і він пережив свого часу.

            А починається фільм із церкви, яка домінує над селом, з якої видно усі околиці, з вежі якої символічно відкривається вікно на цілий світ. Ще один наскрізний образ – вода. Він постійно з’являється практично в усіх епізодах. Аби зняти усе саме так, як задумано, одного разу оператору довелося повністю зануритися понад свій зріст, тримаючи камеру на випростаних руках. Проте кадр із дідусем, що пливе на надувному рибальському човні врізається у пам’ять назавжди.

            Більшість життя Ю.Куруц працював бібліотекарем. То ж один з епізодів – про нинішні його відвідини рідної сільської бібліотеки, вже у статусі постійного читача.

            На перегляді був присутній і В.Бігун. Це кінематографіст-оркестр. Такі універсальні майстри на всі руки були хіба що у ранньому дитинстві Десятої музи, потім почалася спеціалізація, яка з кожним роком усе поглиблюється. Проте В’ячеслав і нині є одночасно режисером, оператором, звукотехніком, монтажником.

Фільм має кілька варіантів, що різняться хронометражем – залежно від кількості і тривалості вокальних номерів, які там виконує головний герой – сольно і у супроводі односельців. Великою мірою твір і вийшов про невмирущість закарпатської пісні. Вона допомогла вижити у Другій світовій не одному нашому землякові. Ці пісні лунали на невеликому концерті, що передував кінопоказу. Бо пісня – один з найсильніших засобів психотерапії, як засвідчує доля останнього місцевого солдата тієї далекої війни.  

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати