Слова, слова, слова

Кожний бодай раз у житті переживав цю ситуацію. Дитячий садочок давно спорожнів, всіх розібрали, а за тобою мама не йде. За вікном дощ, у душі те саме. Вихователька (Е.Григор’єва) і нянечка (Я.Яник) намагаються якось втішити малюка (М.Карпенко), але в того світоглядна істерика (“Мама мене не любить, небо падає на землю”). Від прикрощів дитяча душа ховається у казку, яка допомагає пережити один з перших психологічних надломів. Скільки їх потім ще буде! Ціла доля саме з них і буде зіткана – як казав Джек Лондон, біографія кожного чоловіка – це історія його любові до жінки. Мовлено воно, щоправда, від імені божевільного персонажа, але і хлопчик на сцені далеко не в своїй тарілці.    

Мандруючи глибинами власної підсвідомості (сам собі психотерапевт), він опиняється сам-на-сам з хатинкою на курячих ніжках, лісовою відьмою і триголовим драконом. Кожний сам може розшифрувати, що воно символізує. Хлопчик діє на автоматизмі, але саме закорінена чемність його щораз і рятує – це нагадує Кейвіна із “Сам удома”. 

Так звані чарівні слова ввічливості виконують роль захисної змазки, яка полегшує зіткнення зі світом, захищає від його ударів чи хоча би відволікає від них. Коли не маєш, що сказати, говори хоча би оті “дякую” і “перепрошую”. Це явно уламочки якихось магічних формул, мантр, що з них колись, можливо, і починалося мовлення наших далеких предків. Вони здіймають відповідні хвилі психічної енергетики в душі самого мовця 

У виставі про це говориться практично відкритим текстом, тільки мовою, яка максимально наближена до сприйняття юного глядача. Уся нечисть виникає буквально з нічого: хатинка – з коробки і колгот або довгих панчіх; відьма – з великої хустини і окулярів, дракон – з кількох хустин та іграшкових голів. Не сумніваємося, що багато малих театралів спробували у себе вдома одразу повторити ті самі метаморфози.

Але крім стандартних чарівних слів є ще головні слова – звернені до себе самого, відтак до мами і всього світу. Знайти їх непросто, інколи доводиться роками, але іншого шляху немає. Для сценічного Іванка це виявилася формула, що він цілком щиро пробачає маму (та, між нами кажучи, справді, не на висоті, але краще щось подібне пережити у дитинстві і виробити ще тоді імунітет до майбутніх серйозніших зіткнень). Як тільки він знаходить ці слова (уже не автоматичні, а від серця), сум і біль прочинає відпускати його. А далі проблема вирішується не тільки у віртуалі, а й у реальності.  

Вистава стала театральним дебютом художниці Олени Бугренкової, котра за кілька днів до того мала графічну виставку в рамках ужгородської книжкової виставки-ярмарки “Книга-фест”. Там вона створила цілий світ, який по-дитячому свіжа і бурхлива фантазія населила сотнями несподіваних образів. Тут вона примусила цей світ ще й рухатися, звучати, світитися.  Завдяки їй сценографія багато в чому нагадувала дитячу книжку-розкладачку. Втілив у матеріалі усе це Іван Когутка: платформу-вертушку, ширму-трансформер і ще багато декорацій.  

Поява кожного нового казкового персонажу супроводжується цілою світломузичною п’єскою (художники по світлу Ірина Осокіна, Світлана Бєлікова). Господи, як невпізнанно змінюється світ залежно від того, яким кольором його освітити, під яку музику сприймати!

Вистава – для вдумливого перегляду (може, навіть не одного), вона лікує душу і здійснює профілактику, навіть якщо глядач і сам не підозрює про те. Нарешті, вона просто захоплююча, якась аж мультиплікаційна.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати