Два крила

Ще до початку вистави вражає сценографія (Я.Данилів).  Таке насичене заповнення і дзеркала сцени, і її глибини рідко зустрінеш у сучасних бюджетних постановках, які тяжіють до максимальної лапідарності і умовності. Тут же усе прямо навпаки.  На ар’єрсцені – масивна двоярусна конструкція, що нагадує збільшену скриньку вертепу (бетлегему) з чисельними вікнами, дверцятами, гратами, балконом, верандою, навісами. На другому ярусі таких середньовічних лялькових театрів розігрували євангельські сюжети, на першому – побутові і сатиричні інтермедії.  Щось подібне і тут: зверху – закохана пара, знизу – їхні батьки і знайомі. Нагорі поступово визріває трагедія, унизу теж вирує родинна драма, почасти викривального, почасти ліричного спрямування.

Ближче до глядача – такий собі буржуазно-номенклатурний інтер’єр: бар-стійка, гігантська отоманка,  гардероб, в якому можна жити. Зі сцени у зал летять паперові літачки.

Спектакль про перше коло любовного пекла (батьки не згодні з вибором дітей). Тінейджери ще тільки починають пізнавати світ, його закони і одне одного. Віка (Соломія Стус) – молоде божеле, піни більше, ніж смаку, зате все компенсується божевільною енергією і нестримною жагою до життя. Такий собі хмарочос без башти.  Запекло бореться за свого коханого, якого просто обожнює.  Арсен (Юрій Федчук) теж весь на емоціях, хоча і трохи стриманіший – по-хлопчачому.  

Мати Арсена (Алла Шкондіна) проживає на сцені цілу еволюцію. Артистка грає маститу поетесу з науковим ступенем – спершу усю таку забронзовілу (як кинув В.Федоров: “Но странно видеть сытого пророка”), яка поступово починає мінитися різними гранями – через розмову з подругою (це взагалі окрема пісня), через постійні конфлікти з чоловіком (якого вона побоюється і водночас безпардонно маніпулює ним), через спілкування із сином (увесь букет материнських почуттів), але найбільше – через рандеву з Вікиною мамою.  Вийшла така собі ненав’язлива демонстрація  психології жінки пост-бальзаківського віку, коли її характер розкривається на повну силу, вона готова на будь-яку підлоту і звитягу, здатна безмежно любити і так само пристрасно ненавидіти, роздмухувати власні комплекси і долати їх, ув’язнювати себе у замкнутому колі і легко виходити з нього, майже не докладаючи видимих зусиль.  Це треба бачити – наскільки органічно можуть бути змішані відьма і свята в одному флаконі.  Актриса акцентує різні душевні регістри, час від часу нагадуючи то один, то інший музичний інструмент, але найчастіше – амбівалентний дощ, чиї звуки інколи линуть з динаміків.  

Образ батька (Олександр Морозов) більш однозначний.  Владу любить сильніше, ніж дружину. Остання для нього – важливий член його команди (всієї королівської раті), але  тільки один з багатьох.  Сина по-своєму любить, але більше як функцію, статусну річ (спадкоємець!) Хоче вдавати скелю непорушну, але постійно у стресовому стані (для того і бар-стійка), має щось демонічне, але це демон, який добряче гепнувся об землю. І ніяк не прийде до тями.  

Мати Віки (Надія Цибульська) – жінка-несподіванка, чортик з табакерки.   Це спершу зіщулена пружинка, яка швидко розкручується і займає максимальний простір.  Подруга Надя (Любов Смірнова) вносить в усі страсті-мордасті добру дозу гумору, суто жіночого цинізму, а водночас і здорового глузду.    

Складових успіху спектаклю кілька: сучасна драматургія (досить психоделічна – давить на нерви), адекватна їй режисура і сценографія, дуже зіграний акторський ансамбль  – усі вже притерлися одне до одного, як овочі у настояному борщі.  Особливо вдала вокзальна сценка – це маленька самостійна новела всередині спектаклю. – із делікатним, а тому вдалим використанням проектору. Вистава вийшла максимально емоційною.  Публіка була зворушена і наприкінці влаштувала цілу овацію.

Теги: Етно-Діа-Сфера, театр, вистава

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати