Чарлі і Чапля

Другокурсники Ужгородського коледжу культури і мистецтв представили на сцені театру “Бавка” свою колективну курсову роботу – виставу Н.Орєшнікової “Ромео і Жасмин” за п’єсою О.Гавроша.

Чарлі і Чапля

Це був перший виступ студентів не у рідній репетиційній залі, а на професійній сцені з добрячим заповненням залу, з “дорослим” світлом і звуком, тому попервах відчувався деякий ступор, але згодом з ним справилися. Тим паче, що матеріал практично ідеальний для студентського театру. Історія песика і підстреленої чаплі очима кота Маркіза, трьох курей і їхніх господарів вже поставлена кількома колективами – щоразу по-іншому. Це історія про самотність і кохання, про втрату батьківщини і осягнення її, про спробу заглянути за межу сущого.

Студентським театрам притаманна спрощена сценографія, але тут постаралися. Костюми вивірені до дрібниць і забезпечують значний відсоток успіху вистави. З драбинкою посеред сцени хіба що тільки не танцювали.

Пес Чарлі у малахаї, якому позаздрив би сам Попандопуло, і з довжелезним ланцюгом вийшов закінченим мізантропом – довели. Там бачимо втечу у кохання від безвиході, від повного неприйняття дійсності, на яку той буквально ричить і огризається. Проте образ центральний, то ж йому не завадило би дещо більше експресії і чіпляння за життя. Та й ім’я, отримане від великого коміка, зобов’язує. Його ставлення до хазяїна – це “Ave, imperator, morituri te salutant!” З цього образу приреченого гладіатора артист не виходить. Чого він більше шукає – смерті чи кохання? В принципі, для нього це практично те саме.

Чаплю Жасмин (чорне трико і біла пелеринка, що нагадує крила) показано такою собі відмінницею, яку несподівано перевели до іншої школи в чужому місті, то ж доводиться усе починати знову, з нуля.  Але це такий собі чортик з Чорного озера. Мовчить, хлопає віями, а всередині клацають коліщатка. Усе, що жінці не до снаги самій, вона здатна зробити за допомогою чоловіка. 

Кіт Маркіз зшиває усе докупи. Це втілення гумору, який допомагає пережити трагедію. Гумор чорний, шибеницький, але цілющий: “Я мала була, та горда, щоб не плакати – сміялась”. Він заповнює собою усе дзеркало сцени. Цей цинік пережив багато чого і готовий пережити ще більше. Дивлячись на нього, віриш, що у кішки дев’ять життів. Не вірить ні в яке кохання, прекрасно знає, куди веде дорога, вимощена зітханнями і романсами. Чи не найбільш закарпатський з усіх образів – викапаний весільний староста чи ужгородський екскурсовод. Психоаналітик з трьома класами і двома коридорами.

Три курочки досить різні. Грати натовп непросто. Особливо якщо ліс усього з трьох сосен. От їх жага до життя просто переповнює. Від них можна заряджати електричні прилади, освітлювати ними нічний двір і просто прикурювати. Моментально згуртовуються у дружбі проти когось. 

Хазяїн бере своїм колоритним народним вбранням і говіркою, проте якось аж занадто запобігає перед газдинею і навіть невісткою. Це при тому, що вперше з’являється на сцені як людина зі зброєю, мисливець. Його прощання з собакою досить щемке – дядько все-таки не простий, а з підтекстами. Та як мовиться, не є такої скотини, як людина. 

Хазяйка вийшла своєрідним сірим кардиналом. Може, не дуже щаслива у подружжі. Усе якось крізь зуби. Ота шия, що крутить головою, навіть сама не помічаючи того. Жінка на три акорди, але ними вже володіє досконало, тому в’є мотузки з усього, що бачить. Цікаво, хто дав прізвиська котові і псові – вона чи газда?

Син – найбільш жвава (після кота) роль. Ще б пак – закоханий, упакований, зацілований. Голлівудська посмішка. Десь глибоко в душі співчуває псові, але гусак свині не товариш. За соціальним статусом ніби і не мажор, але за самопочуттям... Людині добре у цьому житті, і цей настрій заражає глядача.

Його подруга – жінка-вамп у тінейджерському варіанті, генератор інтриг, початкуюча маніпулянтка. Їй здається, що на обраному хлопчику можна їздити до скону життя або ж будь-коли перескочити на іншого. Та схоже, це не той випадок, коли все просто і прогнозовано. Син виглядає значно більш маскулінним, ніж його батько. Якщо він не вступається за інших, то за себе точно відповість.   

Волею режисера трагікомічне дійство обрамлене двома ліричним віньєтками. Дуже гарний журавлиний ключ на початку. Це як футболісти перед початком гри сходяться у тісне коло. І по ходу дійство час від часу переривається віршами у виконанні чи то оповідачки, чи то другої іпостасі чаплі – з пронизливим поглядом. А насамкінець – прихована цитата з Маяковського: спалахують зірки. Кожному на сцені та й у залі вони потрібні по-своєму.  

 

24 травня 2017р.

Теги:

Коментарі

Ужгород 2017-05-24 / 15:58:03
Браво, професоре! Чудовий відгук!