Наснився шум дощу

На ужгородському театральному фестивалі Івано-Франківський академічний обласний муздрамтеатр ім. І.Франка представив виставу Ростислава Держипільського і Олексія Лейбюка “Кохання з присмаком дощу” за оповіданнями Г.Маркеса.

Наснився шум дощу

Р.Держипільський – директор і художній керівник театру, заступник голови Спілки театральних діячів України. О.Лейбюк – його колишній студент, для якого дана вистава була дипломною роботою. Прем’єра відбулася рівно за два роки до ужгородського показу.

Спектакль  – про кохання як інобуття, окремий віртуальний світ, що може ніколи і не перетинатися з реальним, а може і перетнутися. Це вже кому як поталанить. Тут двоє постійно зустрічаються в якомусь спільному сні, переживають таке сім ночей поспіль. Кожна зустріч має свій колір, як у райдузі, свою ноту.  На глядача вихлюпується увесь спектр емоцій: радість, цікавість, ревнощі, гнів, глузування, відчай, надія. Іде притирання одне до одного – таке, що тільки іскри навкруги. 

Дощ здавна був символом плотського кохання. Сни про дощ – передчуття майбутнього, мрія про нього. Чоловік хоче ту мрію матеріалізувати. Жінка – проти, бо чогось боїться – розчарування, якоїсь кари чи просто так запрограмована. Вони не торкаються одне одного уві сні, бо вважають, що від того прокинуться і більше до спільного сну не повернуться. Паролем у них є абсурдна фраза “очі синього собаки”  – символ ірраціональності кохання, яке не до кінця пізнається інтелектом.

Вона (Мирослава Гусак) відчутно домінує, крутить хлопцем, як циган сонцем. Він (Ігор Захарчук) – такий собі космонавт-дослідник. Хлопчик знайшов собі магнітика і грається з ним, але поступово потрапляє під повну його владу. Режисери і актори намацали нерв і постійно смикають за нього, витискаючи максимум. Граються з глядачем, мов кішка з мишкою: зустрінуться у реалі чи ні? Адже так і не ясно, чи закохані бодай з одного міста, чи вони взагалі з різних континентів.

У виставі багато барокової гри на контрастах, персоналізації абстракцій. Поки людина закохана, вона постійно сумнівається у взаємності своїх почуттів. Як тільки цей зубний біль у серці влягається, значить кохання минуло. Усвідомлення цілковитої  незаслуженості кохання і непідвладності його нашій волі, а водночас і неконтрольоване прагнення зберегти цього метелика живим назавжди, здатне довести до божевілля і найсильнішу натуру.  Тут у героя до цього не доходить, але прямує саме туди, одного разу він зривається на просто шалений крик.

Бо доки чоловік закоханий, він ніколи не певний у взаємності. Та і що там може бути критерієм! Жінка здатна зіграти усе що лиш завгодно – з цікавості, нудьги, заздрості, навіть просто через природний артистизм, котрого не позичати жодній з дочок Єви. А ще – з чогось такого темного, для чого ніхто ще не придумав слів, навіть великий Маркес. Чогось такого, що не вкладається у чоловічу ментальність. Бо у нас все просякнуто ієрархічними структурами, а жінки не визнають ніяких ієрархій. Це як різниця між цифровими і аналоговими пристроями. Двоє на сцені весь час намагаються  об’єднати ці різні пристрої в єдиній системі, але щораз зазнають поразки.   

Тільки в коханні можна пізнати усі ті крайні точки, до яких здатна піднятися або впасти людина. Воно занурює нас у до-людський, тваринний модус. І сплисти нагору можна хіба горічерева. Бо зістрибнути з диявольської гойдалки неможливо – хіба що розкроївши при цьому черепа. Але в чому тоді сенс подібної жертви? Лишень на перший погляд більш гуманний варіант, коли стирається вся людська психіка, аби далі писати по чистій дошці. Герої кілька разів повертаються до проблеми пам’яті, котра зв’язує два світі – денний і нічний. Удень вони пам’ятають свої сни, намагаються знайти одне одного і під сонцем, уночі згадують про життя там, за межею сну.  Багато чого в цій історії так і лишилося за кадром.

Спектакль має розкішне технічне забезпечення. Проектор променить на задник то падаючі краплини дощу, то тривожні пейзажі нічного міста, то якийсь метушливий натовп (візуалізація Сергія Пілявця). Десь воно асоціюється з “Матрицею”, хоча в цілому сценографію витримано у ще до-комп’ютерній естетиці. Тільки під кінець актори переходять зі сцени на екран. 

Спектакль вийшов дуже світлим. Під кінець герої таки заслуговують на сяйво. Хоча схоже, що це просто новий рівень якогось багатоярусного сну уві сні.

25 квітня 2017р.

Теги: дощ, шум

Коментарі

влад 2017-04-26 / 15:52:51
...талановито Сергію!...заздрю! (жартую)