Діалог про головне

Твір дуже доречний нинішнього тижня після Великодня, адже він є апокрифічним діалогом між Юдою та випадковим перехожим, що забрів на його земельний наділ, куплений за тридцять срібняків. Або ж навіть між двома іпостасями того самого Юди.

Спектакль про феномен зради – один з ключових для розуміння української історії. Як свідчить фольклор, “три українці – це партизанський загін з одним зрадником усередині”. Недарма Леся Українка звернулася до цієї теми наприкінці життя, 1909 р., коли і сама пережила різна зради, і особливо чимало спостерігала їх усередині українського суспільно-політичного руху, зокрема після поразки нещодавньої буржуазно-демократичної революції. А після того життя підкидало все більше і більше матеріалу на цю тему, то ж акторам було що втілювати.

Схоже, що п’єса писалася без жодної надії на сценічну перспективу. Вона уперше побачила світло рампи тільки рівно через сто років після створення і досі грається у столиці практично щомісяця. Мабуть, кожного року вона сприймається глядачем все по-новому, викликаючи щораз все нові асоціації зі злобою дня.

Юда у виконанні Остапа Ступки – типовий мемуарист, переконаний у власній правоті. Часом він нагадує сумлінно першокласника, який  то допомагає собі язичком виписувати складні букви, то тарабанить завчений текст, то ховається під партою, але постійно озирається на себе збоку: наскільки ефектно він при цьому всьому виглядає?  Адже Юда працює на пам’ять про себе: партію вже зроблено, відігратися можна тільки на її інтерпретації. Для цього треба усе поставити з ніг на голову, але для переконаного у власній правоті не існує нічого неможливого. Актор поступово заповнює собою увесь простір сцени, перетворюється на якогось трансформ ера, Гаррі Гудіні. Словесна еквілібристика перетікає в якусь патологічну пластику. На лиці одна маска змінює іншу, врешті-решт здається, що лиця взагалі немає – лишаються самі очі, сповнені жаху (як посмішка Чеширського кота).  Акробатика змінюється жонглюванням, маніпуляціями з різними предметами. Під час ужгородської вистави О.Ступка навіть подряпав ногу (обидва актори грають босими). 

Перехожий (Дмитро Рибалевський) виконує роль незагоєного сумління Юди. Навіть зачіска у нього якась боксерська. Це живопліт, по якому в’ється виноград Юдиних слів, сторожко обмацуючи кожну тичку, просуваючи вусики у всяку шпаринку. Живопліт сам провокує якомога рясніше розростання, буквально спокушає Юду на все більше слововиверження.   Д.Рибалевський грає злого слідчого і доброго слідчого в одному флаконі. Ця роль більш раціоналістична, вибудовується пластикою журавля, що полює на рептилію. Ілюстрація того, що великі знання таять велику печаль. У фіналі прочанин вже сам не радий, що затіяв розмову, після якої життя вже не буде таким, як до неї.

Перетворити теоретичний діалог (як казав Воланд, “вчену бесіду”) на динамічне сценічне дійство міг тільки один з найкращих театральних колективів України. З реквізиту – стіл і два чемодани і купа різної дрібноти. Слів по ходу двобою явно бракує, тому актори постійно доповнюють їх мімікою і жестами. Інколи це нагадує капуеро чи якесь східне єдиноборство.  Роль ведучого у цій парі постійно переходить від одного до іншого.

Сьогодні спектакль сприймається як алегорія про нещодавню революцію і її гіркий післясмак, про людський фактор, про те, що навіть після останньої крапки нічого не завершується. Щедро полите кров’ю поле родить геть несподівані урожаї.  Як підкреслив  О.Ступка у короткому коментарі зі сцени після завершення гри, театр здатен поставити найглибші питання, але сам на них не відповідає, полишаючи це глядачеві.  

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати