Розмова з вітром

Це переважно поетичне осмислення бурхливих подій і станів останніх двох-трьох років (“В Україні в нас, Господи, знову сніги почалися, В Україні в нас, Господи, знову ведмежа зима”). До ідейно-тематичної тканини книжки вдало вписалися твори із попередніх збірок

Через назву книжка асоціюється з Тичиновою збіркою “Вітер з України”. Хоча не тільки через назву. Там – про українські визвольні змагання 1917-1921 р. Тут – про революцію 2013-2014 р. і подальшу війну. Починається рядками про зиму, коли дарвінівська боротьба за існування загострюється і виживають далеко не найкращі екземпляри, зате найбільш адаптивні. Виходить така контр-колядка, пост-фольклор:

В Україні в нас, Господи, зимно: все холод і студінь.

А куди ж нам засіяти, Господи, на урожай?

Чимало віршів – у жанрі поетичної мікроновели (“Мій сусід, батько чотирьох синів, пише з АТО”, або “Я, Естер із Естергома, угорка ста і двох літ”, або “Поки жив професор”). Життя рентгенолога в кількадесяти рядках:

…Він добре знає:

тіло тлінне.

і тому запам’ятовує запахи чи голоси.

Або ж “Книга рецептів” (це чи то про нашу діаспору, чи то, навпаки, про місцеві кулінарні фестивалі):

Коли Батьківщини немає,

Її замінюють їжею.

Водночас у збірці багато, що називається, кулінарної лірики, кухонних натюрмортів, які, очевидно, відбивають стан внутрішньої еміграції. І це вже теж традиція закарпатської поезії десятих років – численні інвективи (“читаю книги – холодні криги, і всі писання – сумні чекання”), з яких врешті-решт складається щось життєствердне:

Це ж на нашій землі! На цілованій Господом сфері –

Смерть і пожарища, смерть і руйнація...

...Мов у темній кімнаті з реактивів на фотопапері,

Через кров проступає нація.   

Якщо у збірці “навздогін за Вергілієм” поетеса обрала за камертон класику, то тут – фольклор, який піддається модернізації, актуалізації:

Гей там, на Дунаї,

Голубів випасаю,

Сизі птахи з води –

Праслов’янські роди.

Або ж пантеїстична молитва:

О, Небесний Звіздарю!

Ще постій-зачекай на горах Ужанських

Хоч хвильку.

Є чимало про гори (“малиною пахне її скам’яніле тіло”, “у м’ятних її долонях – пахуча вода з кринички”, “там, де срібно цвітуть акації, а над ними – стрімка гора”). Є вірш про карпатські водоспади, перекати, пороги на наших гірських річках. Ці камінці з їхньою кристалічною структурою постійно накопичують щось у своїй пам’яті:

Згадки про нічні обійми,

Прощання перед війнами,

Весільні танці,

І поховальні плачі...

Також  у збірці багато річок – це один з наскрізних образів. Також постійний мотив крихкості – душі, життя, світу. І ще відчуття покрученості – теж геть усього. Зокрема, “у чагарниках пам’яті покручені стовбури”. І тут же чи не перший закарпатський вірш про Інтернет:

Якщо його там нема,

То його нема взагалі.

Якщо когось там мало,

То його мало по-справжньому.

Там щодня ідуть війни.

Естетика авторки тримається на яскравих плямах, котрі проступають крізь буденність: “Гірлянди червоного перцю сушаться на всіх ганках”. В результаті поетесі вдалося створити світ, який не сплутаєш ні з чиїм іншим – по-своєму затишний, по-своєму колючий, але безперечно живий і справжній.

Теги: Лідія Повх, Розкажи все вітру, вірш

7 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати