Птахи Ужгорода

А між ними – нариси про костогриза, чорну і зелену жовну, рибалочку, бджолоїдку, зяблика, вивільгу, щедрика, блакитну, вусату  і довгохвосту синиць, пронурка (оляпку), ремеза, омелюха, сирійського дятла, снігура, сойку, одуда, чорного дрозда, чомгу (пірникозу), щиглика. Та оскільки у кожному нарисі йдеться не тільки про головних героїв, а й про спорідннені з ними види,  то всього описано з півсотні птахів.  Шкода, звісно, що немає розгорнутої оповіді про горобців і мартинів звичайних, котрих у нас кличуть просто чайками.  Хоч цих птахів бачили геть усі, але персічному ужгородцю відомо про них не так вже і багато, то ж фахова розповідь про них теж викликала би неабиякий інтерес.

Адже автор книги – всесвітньо відомий орнітолог, народився в Ужгороді 1930 р. у родині емігрантів, вчився у Празі та Ужгородському університеті.  Вів досліджененя у Горьковському університеті, Астраханському заповіднику, Карпатському заповіднику, багато десятиліть викладав в Ужгороді.  Має 400 публікацій у газетах і збірниках, окрему книжку спогадів, ряд монографій про птахів, виховав цілу школу своїх продовжувачів.

Нову книжку присвячено культурологу Наталії  Гаттас, завдяки якій видання і побачило світ (раніше вона перевидала ряд наших будителів – Сільвая, Венеліна, Орлая).

Щодо кожного птаха вказано, в якій самій частині міста, в якому ланшафті можна його зустріти. Також просліковано, як кожний вид представлений в художній літературі і мистецтві.  Виявляється, у нас водяться навіть такі птахи, якуі відомі кожному з картинок, але рідко кому траплялися на очі, як одуд чи вивільга (іволга).

В історичній літературі дискутується, які саме птахи зображені на гербі ужгордських графів Другетів. Фаховий орнітолог свідчить на користь традиційної версії, що це таки чорні дрозди. Дізнаєшся ще багато цікавого: що сойки здатні заготувати на зиму 4 кг жолудів, шо щиглика зображали на іконах і на “Останньому дні Помпеї” К.Брюлова. що снігурі з натури флегматики, сова може крутити головою на 270 градусів, прізвище Уленшпігель значить “дзеркало сови”. І ще добра сотня подібних фактів.

Орнітофауна – жива система, у ній постійно щось зникає, щось з’являється нове, щось повертається після тривалої відсутності. Тому наприкінці книжки дослідник згадує, що ще піввіку тому над Ужгородом ширяли червоні шуліки, на галявинах дібров зустрічалися сиворакші (сизоворонки), літали кобчики.  Вчений припускає, що десь у середні віки ужгородці полювали на тетеруків, тут гніздували орлани і журавлі.  Зате тоді тут не було таких звичних зараз кільчастих горлиць  чи сирійських дятлів.  Око фахівця помітило, що у знаменитих кадрах “Сімнадцяти миттєвостей весни”, де Штірліц вдивляється у ключ журавлів, насправді летять … пелікани.  

Завершує книжку словничок, де кожна з охарактеризованих пташок названа сімома мовами.

            Люди завжди заздрили птахам – навіть після того, як самі навчилися літати. Їх обожнювали і поетизували, оспівували (багатьох приручали заради пер або співу), їх побоювалися і знищували, вони були символами недосяжного щастя і вірного кохання, часто люди намагалися бачити у птаха те, чого бракувало їм самим, усіляко антропологізували їх. Натомість Олексій Євгенович показав своїх персонажів такими, як вони  є насправді. Це виявилося не менш цікаво і вже точно, що повчально. Птахи, що живуть в Ужгороді століттями – така сама наша спадщина, як і замок чи давні собори. Вони крилаті візитівки нашого міста. Чи як сказав сам орнітолог, пернате намисто Ужгорода.   

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати