У передчутті снігу

Що сказати? Талант – це як сто доларів. Або як казковий нерозмінний рубль. І розтринькує його людина у повсякденній суєті, а він все одно не зникає, повертається бумерангом. Особливо чіпляє романс «Снег”.

Снова падает снег и ложится ко мне на ладони,

Будто мальчик бежал и присел отдохнуть на бегу.

То, что было вчера, помолясь, не храню и не помню,

То, что было давно, до сих пор позабыть не могу.

Є щось містичне у п’ятистопному анапесті. Його можна прикладати до ран. Загоїти не загоїть, але хоча би не зробить гірше. Для кожного чоловіка повернення у хлопчачий стан – це як ділення на нуль: не можна, але тому і кортить. Сніг – передчуття отого білого сяйва у кінці тунелю, котре коли-небудь побачить кожний із нас. Сніг прикриває собою усе осіннє сміття. Усе, про що хочеш забути, але не можеш.  Воно все одно лишається у тобі, проте виникає компромісне забуття на якусь коротку мить. Сніг символізує те, що життя продовжується навіть тоді, коли все свідчить про протилежне. Сніг – це повернення у дитинство, на те перехрестя, коли ти ще не зробив вибору, чи втрачати коня, чи самому накласти головою. Яку б альтернативу ти тоді не обрав, вона все одно виявляється  помилковою. Тому так хочеться повернутися до того роздоріжжя, хоча наперед знаєш: будь-який інший поворот приведе до ще гіршого. Нічого не поробиш, бо життя це і є ланцюжок помилок. У ліпшому випадку можеш їх мінімізувати, звикнути до існування у брехні, але від того вона все одно не перетвориться на правду. Сніг провокує ілюзії, ніби все можна почати з нового аркуша. Власне, навіть така ілюзія вже дає якесь відчуття позитиву. Хоч і знаєш, що це відчуття нічого не варте, все одно дорожиш ним і навіщось колотиш кінцівками по воді.

Видно, есть у годов никому не подвластная сущность –

Тех, что были в начале, касаться забвенью не сметь,

Потому и живём, и когда-то минувше суще

В нас и только ему не дано никогда постареть. 

Немає нічого ефемернішого за сніг – хіба що людське життя. Людина перетворює рай на пекло, а потім вчиться у ньому жити. Вигадує тисячі атрибутів цивілізації, які бодай тимчасово допомагають заглушити біль. Сніг – це нагадування про існування раю, про можливість безпосереднього щастя  – хай навіть не для нас.

Это там и росло, и безоблачно нежилось небо,

Познавались друзья, и они не боялись измен.

Там хватало всего, хоть просил я у матери хлеба,

А она мне давала надежду и счастье взамен.

Сніг – доторк до вічності. Про нього співали завжди – і білі, і червоні, і сіро-буро-малинові. Особливо співали тоді, коли про все інше вже було несила. Сніг – доказ того, що все вже було до нас і буде після нас. Втілення Соломонової хохми «І це мине”, найбільш природна з усіх анестезій, до якої так і не виникає звикання, тому вона діє щозими.

Не хочу потерять это раннее чувство покоя,

Когда жизнь впереди представлялась как поле чудес.

Не пойму, как  согреть, уберечь этот снег под рукою,

Чтобы он, как мечта, не вспорхнул и совсем не исчез.

Сніг і не щезає – тільки переходить усередину людини, приморожує її і гальмує наш нестримний лет до фіналу. Коли вже немає про що мріяти, сніг стає викликом екзистенційному абсурдові. Сніг притуплює зір і відчуття життя, тому дозволяє його продовжувати. Сніг падає, аби знебарвити песимізм із антрацитового до просто чорного. А це вже зовсім не мало. 

Теги: Володимир Сурнін, Времена

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати