Віч-на-віч з часом

Яскравих подій у ці роки не бракувало, проте вони відобразилися у книжці не прямо, а будучи переломленим через свідомість людини принципово не публічної, звиклої обходитися без телевізору і тим більше без комп’ютеру, яка напряму спілкується з природою, тонко відчуває її щоденні зміни, тягне інформацію звідкись з небесного  Інтернету, а не зі звичної нам усім земної мережі. Є у цьому щось від середньовічного ісихазму і тому подібних психофізичних чернечих практик, щось – від  внутрішньої еміграції у світ, створений собою для себе самої же. Але навіть туди вриваються буревії нашої доби, накочуються хвилями, лишають якийсь слід на піску, на прибережному камінні. Шумовиння відкочується назад, а у сухому підсумку лишаються якісь мушлі, обточені камінці, відполіровані матові шматочки скла. На оце все і схожі вірші Н.Панчук – якісь блискітки вражень, спогади про сни, з яких сточено усе зайве, лишилося тільки найміцніше, сама серцевинка. У поезіях - багатозначне мовчання, недомовки, натяки, провокування читацької підсвідомості.  Якби можна було би спілкуватися з читачем взагалі без слів, поетеса би це залюбки зробила. Проте до слів таки доводиться звертатися – хоча би по мінімуму:

Отут – політичні чвари,

А тут – особисті драми

А там – тонкорунні хмари,

Вичесані вітрами.

            Поетеса прагне осягнути феномен часу, який асоціюється у неї з небом. Не всі тварини (та й люди теж) здатні підіймати голову догори, не всі люблять дивитися у небо, ще менше хто здатен відчувати час – на щастя для творців годинникової індустрії. Та й узагалі – багатьом некомфортно у часі: 

“Час покаже…”

А коли таки показує

Одразу хочеться

Відвернути погляд.

Книжка же пропонує відчути час не за допомогою стрілок на циферблаті, а безпосередньо – так, як ми колись це уміли у давно забутому дитинстві. Така  здатність збереглася хіба що в поетів. Для Надії Михайлівни  час – це щось максимально одухотворене, зі своєю волею, суб’єктністю, водночас він цілком матеріальний, уречевлений, легко взаємодіє з усім навколо, змінює нас і довкілля, має почуття гумору (“Тільки гумор і діти дають зрозуміти, як швидко минає час”). І, звичайно, час – це дзвінка тиша, яка струменить від пташки, що високо-високо у небі, її і не видно зовсім, але вона є:  

Ось і жадана тиша…

Змовницький помах крил…

Те, що ці крила пишуть,

Час іще нам не відкрив.

Так, час тут постійно виступає в різних іпостасях – звіра, птаха, річки, вітру, дзеркала. Навіть – рукоділля:   

Ангельська пряжа снігу…

Спущені петлі днів

Зима набирає заново.

І ще час – це звукопис (“Часу утрат і витрат, жодного кадру не витри ”). Також у книжці багато ужгородських замальовок: «У цій провінції провінцій – цивілізації по вінця”. Або: «Сестринські діалоги двох дзвіниць”. Поезія настільки філігранна, що кожний віршик хочеться розібрати буквально по звукові, аби зрозуміти, як він працює, яке коліщатко за яке чіпляється, де там пружинка, звідки куди біжать імпульси. Але можна просто перебирати їх, як химерні фрукти-овочі, занурюватися в їхній запаморочливий аромат – запах часу.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати