Тринадцятий

При цьому твір далекий від плакатності і претензій розставляти крапки над і. Вікторія – побутописець нашого божевільного часу. 56 розділів – кожний із більш-менш завершеним сюжетом, як окремі новелки, котрі чіпляються одна за одну, мов реп’яшки, скріплюються спільними персонажами і продовженнями-переплетіннями їх історій. Попервах кожний розділ представляє нам  нову героїню чи героя – кожне зі своєю долею, житейськими клопотами, своєю манерою говорити і діяти, зі своєю правдою (хоча у кожному персонажеві відчувається щось і особисто від авторки, її широкої пластичної натури тележурналістки, здатної підлаштуватися під будь-кого з інтерв’юйованих, відчути його дихання і розговорити візаві). То ж спочатку – це така собі колекція  ужгородських типажів, списаних буквально з натури – соковито, широкими мазками. Кожний наділений якимись своїми мовними примочками. Дія починається  у крамничці секондхенду,  потім переноситься на базари, вулиці, автозупинки, вокзали тощо. Показані переважно представники найменш  соціально захищених прошарків, а це якраз левова частка нашого нинішнього суспільства. Збірки новел даної авторки, а ще більше її романи (це вже третій, а при плідності письменниці їх може стати не менше, ніж у «Людській комедії”) взагалі схожі на казкову рукавичку, де всякої тварі по парі. Персонажі висмикуються, що називається, з гущі народної – розкуйовдженими, часто напіводягнутими, з вигуками «Ой, я така затуркана, така затуркана!” Цьому віриш, бо можна не повірити в якусь пастораль, а анекдот зразу підкуповує.

Сенс життя усієї цієї публіки – протриматися оці кілька украй несприятливих років, вижити і у соціальному, і навіть просто у фізіологічному сенсі, закласти якісь підвалини для прориву у майбутньому. Послуговуються переважно вивченим зі шкільної фізики правилом свердлика: хочеш жити – вмій крутитись. При цьому генерують таку елегію, що іскри навкруг.  Паралельно із боротьбою за існування закохуються, розлучаються, хворіють, одужують, втрачають одне одного і знову знаходять, заздрять іншим і шкодують себе – словом буде що згадати на старості. У більшості героїв все гаразд з почуттям гумору, авторка же місцями взагалі переходить на сатиру. Словом, сцени з провінційного життя з елементами натуралізму, лав-сторі, кримінальної саги і авантюрного роману. Ужгород так і випромінюється буквально з кожної сторінки – місто, в якого багато чого за плечима, але й якась перспектива теж просвічується. Доживуть до неї, може не всі, проте більшість персонажів таки оптимісти. Сучасному Ужгороду поки присвячено романів зовсім нічого, то ж приємно, що з’явився  ще один – не комліментарний, без лакування, де місто постає перед читачем, так би мовити, у «нечищених черевиках”  (В.Став’ярський). Це такий собі жорстокий романс, перетворений на цілий міський роман.

Номер вагону асоціюється, звичайно, з роком, коли те все почалося (подібний образ вжив ще Ю.Рибчинський у своїй ліро-епічній поемі “Вагон”, де пара героїв проїжджає через усю українську історію ХХ ст.). Тут же розділ-новелка про вагон завершує собою увесь твір. Вона найбільш романтична і націлена кудись у блакитну далечінь. Бо для цих персонажів революція – не так спроба замінити одного президента на іншого, як відчайдушний намір вирватися з трясовини повсякденності, безнадійних злиднів, котрі засмоктують тебе і за рік-другий обіцяють вже накрити з головою. 

Письмо нагадує петриківський розпис чи стиль Марії Приймаченко – тільки в закарпатському аранжуванні. Це якийсь фольклоризований гротеск з бароковою зливою деталей і дрібничок, з яких складається щось монументально-епічне. Хоч і часи нібито зовсім не епічні, і пишеться про якихось, як той казав, малих українців. А враження, ніби доторкнувся до чогось концептуального. Тому кожну нову книжку Вікторії завжди цікаво читати. Авторка щоразу не схожа на себе попередню – наче змійка, котра щоразу виповзає із старої шкіри і демонструє нову.

Теги: Вікторія Андрусів, Вагон №13, роман

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати