Кодовані есемески

Дарма, що Василь тільки абітурієнт, це вже його четверта книжка. Або ж перша у дорослому житті. Автору вдалося створити цілий свій світ – не схожий ні на чий інший з закарпатських авторів. Це світ типового представника нашого комп’ютеризованого покоління, де все тримається на кодах, паролях, режимах доступу, на «один пишемо – два в умі”. Оця множинна бухгалтерія даного покоління проступає буквально у кожному рядкові. 

Глина-плоть, гончар, міст, земля-повітря-вода, дім-корабель, тіло-машина, земля-організм. Це тільки найбільш прозорі з символів, якими буквально наскрізь просякнута уся текстова тканина книжки.  Це як багатоплановий сон, коли тобі сниться, що ти спиш, а потім виявляється, що це теж сон, в якому ти щось бачиш уві сні – і так далі. Що й казати, живемо у дуже непрості часи, які не опишеш простими реченнями. То ж поету для фіксації швидкоплинної дійсності доводиться застосовувати багатоярусні метафори, цілі анфілади тропів, коли один непомітно перетікає в інший. А ще – багато мовчати, бо тільки у тиші народжується розуміння тиші. Чи хоча би ілюзія такого розуміння. Тому: 

Шукав собі тиші –

Втік через дірку в стіні.

Втік від балачки,

Що й без мене лилась, як кров.

І ще у віршах багато крику (нехай і майже беззвучного – як на знаменитій картині Е.Мунка), бо «скаженіти мовчки – ознака цинізму». Межу між словом і річчю тут стерто:

Все раніше й  раніше хочеться спати –

Надішли мені ліжко зі своєї кімнати.

 Вічними і беззаперечними абсолютами є тільки символи, втім символи, які постають у плоті і крові, мають адреси, запахи і свій розмір взуття:  

Бо все плавиться,

Забувається,

Відходить у часи,

Крім тієї посмішки.

Тому мале може ставати великим, минуще – значимим, адже у світі символів своя логіка і геометрія:

Частіше говори ти

Якісь не дуже важливі

Дрібниці.

Ліричний герой полемізує з В.Винниченком, фольклором і всією тією мудрістю, яке виробило людство упродовж свого існування. Полемізує, бо хоче знайти власну правду, вистраждану тільки ним самим:

Не кажи – краса

не кажи – сила

кажи – радість

Але найбільше йому хочеться збагнути, що відбувається з нами зараз, у яку вирву нас усіх затягує, що там – за межею…. Адже часи наші сюрреалістичні, то ж на цьому тлі вірші – майже як фотографії:

ці дні,

як поцілунок комара навесні –

очікувані.

Великі озера

Розсілися у наметах хіпі.

Ну і про наше місто так ще ніхто не писав. Це місто, яке випрало із звичного плину історії, зараз тут можливо усе – аж допоки  воно знову не повернеться у наїжджену колію, але схоже, що це станеться ще дуже нескоро, а до того нам усім блукати у цьому місті, котре загубило саме себе, проте навіть не підозрює про це:  

Місто застигло, неначе у повоєнний час.

Відсутність відвідувачів книгарень,

Як і відсутність самих книгарень,

Банкомати, котрим папірці

Виламують кадики.

При всій цій порубіжності закодований символічний світ В.Малишки (цей світ нагадує то темний ліс з народної казки, то море-океан з островом Буяном, то поїзд з випадковими пасажирами і без жодних розкладів), цей світ виявляється по-своєму комфортним  і теплим. Принаймні, автор прагне зробити його саме таким, запрошуючи нас до мандрівки туди.

Теги: Василь Малишка. поезія, вірш

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати