Про кашу і масло

Спектакль належить до рідкісного жанру – клоунада про кохання із потужним катарсисом наприкінці. Історію двох пар (чоловіки – друзі дитинства, жінки не знайомі між собою) побудовано на химерному переплетінні симетрій і асиметрій, на контрастах і перегуках двох love-stories. У першій парі (Жанна і Степан) домінує чоловік, у другій (Катя і Юрко) роль «дорослої” грає вона, а він – такий собі вічний хлопчик, який просто фонтанує фантазіями, іграми і бажаннями. Декорації ті самі для обох пар: стіл, ліжко-космодром і драпіровка, що нагадує величезний книжковий стелаж. Це ніби підкреслює правоту Л.Толстого: «Усі щасливі пари щасливі однаково”. Але усе, що там відбувається, волає про геть протилежне: різновидів щастя стільки же,  скільки і закоханих. Кожне з них індивідуальне, неповторне, тим і цікаве. Актори буквально інтоксикують цим щастям глядача, який іде після спектаклю геть очманілий.     

Перша пара відзначає чотири роки власного шлюбу і намагається оживити прив’ялі почуття.  Досить успішно, про що свідчить уже перша фраза героїні: «Сегодня ты был не мужем, а реально человеком!” Здавалося би, ті двоє настільки протилежні, а виявляється, що ідеально римуються – його іронія і прагматизм, її пурхання над хмарками,  його методичність аж до занудства, її розкуйовджені фантазії, його банний халат і її біленький пеньюар. Він – огрядний, роздобрілий, давно вже лінькуватий, а все ж фактурний хлоп. Як казав кіношний Шарапов про Фокса, такі «бабам подобаються”. Вона – такий собі ефемерний метелик, готовий при нагоді перетворитися на що завгодно. Буквально на очах цілої зали вони переживають справжній ренесанс почуттів.  

У другій парі він і вона, схоже, кохають одне одного ще з раннього дитинства, але з різних причин жили з іншими. Проте зараз отримують шанс порозумітися. Сюжет про те, що коли двоє взаємно хочуть одне одного, на те вже нема жодної ради. Хай би навіть назовні вони чинили би усе, щоб, навпаки, розстатися. Він косить під такого собі коханця-теоретика, здатного усе розкласти по поличках, хоча ті класифікації нічого й не варті. Зате їй із ним не нудно – і це головне. Як вона його провокує ледве не щосекунди і грається з ним, мов кішка з мишкою! Інколи він нагадує просто дитячу машинку на радіоуправлінні. Вона натискає усі кнопки на пульті, йому же здається, ніби це він режисер їхніх стосунків.  

Сцена їхнього формального освідчення – це просто мініатюрний шедевр, за яким слідує ціла ескапада Юрка на тему  майбутніх власних похорон. Чорний гумор, що ним просякнуто усю виставу, тут сягає вже найвищої концентрації.  І тут він таки переграє партнерку, виводить її на справжню пристрасть.       

Пластика артистів – це щось. Якщо словами усі четверо постійно підколюють одне одного, то рухи їхні спрямовані тільки назустріч. Балетні па, оперні жести, пародії на кінематографічні стереотипи. Чотири класичні темпераменти демонструють увесь спектр людської сенсорики.  

Актори доводять до гротеску і висміюють десятки гендерних забобонів. Вони показують чоловікам жіночу натуру зсередини, а жінкам – найвіддаленіші закутки чоловічої душі.  Схильність жінок вербалізувати навіть те, для чого не існує слів, призводить до супер-комічних ефектів. Невтримна жага чоловіка похвалитися бодай комусь про свої подвиги виглядає як ще більший ідіотизм. Але в цілому з цих мінусів чомусь плететься щось цілком нерозривне. Пута Гіменея, одним словом. 

Отож, вистава про істот з двох різних планет, які так важко ідуть одна до одної. Багатосерійний анекдот на дві години, напевно, не завершується для глядачів і після фінальної зливи аплодисментів.

У репертуарі цього театру чимало й інших вистав про різні аспекти людського буття. Але ця є їхньою фішкою, якою вони традиційно починають гастрольну історію у кожному новому місті. Надалі же актори обіцяли привезти до Ужгорода, в який вони закохалися, і наступні речі зі свого доробку.  

Теги: Чорний квадрат, вистава

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати