Автор належить до графського роду, відомого з XV ст. У романі ж він постійно втілюється у своїх різноманітних предків, аби врешті-решт видати від їх імені на-гора який-небудь афоризм, часто-густо вистражданий цілим їхнім життям.
Роман написано методом потоку свідомості. Це водночас і історія власного роду, котрий відіграв помітну роль в історії цілої Угорщини і зокрема Закарпаття (реалії нашого краю постійно виринають на сторінках роману), і водночас ні. Метр пише: “Персонажі цієї белетризованої біографії вигадані автором і мають постійне місце проживання і власне обличчя лише на сторінках книжки; в реальному житті їх немає і ніколи не було”. Ха, найперше це можна було би сказати по самого письменника. Тобто тут маємо типову постмодерну гру з реальною історією і її паралельним світом у бурхливій авторській уяві. Маємо коктейль з правди і вигадки, причому у пропорції, котра відома тільки самому Естерхазі.
Перша частина “Нумеровані вислови із життя родини Естерхазі” містить 371 уривок. Це таке собі карнавалізоване сафарі по угорській історії з постійними зовнішніми ефектами і спалахами щораз нових зірок. Як пише митець, “своє прізвище наша родина успадкувала від вечірньої зорі”. Раз почавши читати, відірватися практично неможливо, бо від кожного попереднього уривка до наступного інтрига тільки наростає. Закінчується ця частина образом пристарілого батька, який “голову нахиляє – щоб не зачепитися об райські небеса”.
Друга частина “Сповідь родини Естерхазі” має 201 уривок – переважно про життя-буття у повоєнній Угорщині, котру називали найвеселішим бараком у соціалістичному таборі. Але все-таки бараком – особливо з погляду аристократів. Почалося то навіть з 1919 р. – першої спроби встановити там комуністичний режим. Ця частина явно опирається вже передусім на особисті спогади двох предків, які виховували малого Петера – його бабці і батька. Нескінчений стьоб з приводу новітньої історії Угорщини, де змішано іронію і печаль. Нашим студентам, які вивчають і здають історію сусідньої країни, можна сміливо порекомендувати цю книжку як додаткову, але дуже бажану лектуру. Звісно, тут немає багато чого, що необхідне в академічному курсі, зате тут є живий, щирий і цілісний погляд на останні кілька віків угорської минувшини, який назавжди закарбовується у пам’ять.
Книжка наскрізь просякнута ніжною любов’ю до власних предків. Автор позірно соромиться цих почуттів, намагається їх постійно приховувати за напускними грубощами й якимись десятирядними подробицями, але... Одне з останніх слів роману – “батьківщина” у вужчому значення цього слова: спадковий шматок землі, де жили і працювали твої власні предки. Для самого пана Петера з його небесно-зоряним прізвищем такою батьківщиною є перш за все родова пам’ять, носієм, зберігачем і примножувачем якої він зараз виступає. Її він заповідає своїм прямим і непрямим нащадкам, але щедрою волею митця дозволяє долучитися до неї і всім читачам. Тепер – і українським. Помічником майстрові в останній справі і виступила наша перекладачка.
Вона виконала свою роль максимально делікатно, жодного разу не смикаючи ковдру на себе. Ні, бачиш перед собою перш за все автора – його вимахування руками, багатющу міміку, гру очима, чуєш інтонування його голосу. І тільки дочитавши до кінця розумієш, що для адекватного перекладу усіх цих мовних фокусів, каламбурів, стильового вінегрету, постійних ескапад від літературної норми до сленгу і назад – потрібно не просто майстерно володіти двома мовами, а й мати і собі частку отієї “небесної гармонії”, яку привідкрив нам Петер Естерхазі.