Зорі і хатина

Вона одночасно у двох стихіях, сповнена і хтонічної, і небесної сили, але не належить цілком ані одному світові, ані іншому. Жінка принципово живе “між”, щасливо уникаючи перспективи, що її збагнуть до сухого залишку. Навіть здається, що все уже – пасьянс зійшовся, лишається тільки останню карту, а вона якраз і ламає усю, здавалося би, непохитну комбінацію. Дзен-буддизм серед іншого пропонує уявити, як звучить оплеск однією долонею. Підозрюю, що якось дуже по-жіночому. Такий оплеск лунає, коли жінка усміхається, або ж коли зірки мигтять від одного краю неба до іншого – ніби зовсім поруч і водночас в абсолютній недосяжності. Зірки – символи наших ілюзій, вічного прагнення пізнати непізнаване, сягнути чогось замежного, це віхи наших поразок на даному шляхові, але й нашої впертої волі все одно рухатися далі – без надії і будь-яких раціональних причин, суто на сліпому інстинктові.

Такі думки охоплюють, коли споглядаєш нову картину Наталії Сіми-Павлишин. Величезне темне небо виривається ген за периметр рами. Місяць, хмарка і суцільні сузір’я – упізнавані, вгадувані і ледве знайомі. Десь далеко-далеко унизу дачний будиночок і просторе  подвір’я. Погляд мечеться між небом і землею, так ні на чому і не заспокоюючись. Це як калейдоскоп, тільки там крутяться орнаменти, а ти лишаєшся нерухомим, тут же картинка аж якась монументальна у своїй застиглості, а ти не знаходиш місця – наче земній істоті раптом приробили крила. Може, щось подібне відчував Хома Брут, коли відьма підняла його під хмари. Картина дуже сугестивна, психоделічна, втягує у себе досередини – як кінофільм. Зорі складаються то в одну матрицю, то в іншу. Їх так багато, а ти один. Вони вічні, а ти тимчасовий. Власне, і бачиш ти їх зараз такими, якими вони були задовго до твого народження. А які вони зараз, ти так ніколи і не дізнаєшся. Тобі дозволили побачити рівно стільки, скільки треба. Але дали масштаб, щоб не збожеволіти.  Масштаб, як і годиться, унизу зображення. Коли переводиш погляд на хатку, серце перестає шалено калатати. Але як тільки заспокоюєшся, батут знову вистрілює угору. Вже не здивуєшся, якщо по намальованому  місячному дискові раптом промайне чиясь тінь, бо у вухах все одно дзеленчать астральні дзвіночки, тіло стає усе легшим, а голова паморочиться, хоча – здавалося би, від чого?! Все-таки людина ставала людиною за багато етапів: були на цій стезі і перше виготовлене знаряддя, і перше слово, і ще багато чого, але одним з важливих етапів антропогенезу було уміння споглядати зоряне небо.

Художниця повертає нам той архетипний погляд, який багато тисячоліть тому олюднював нашого предка. Це погляд із землі на небо, але і з неба на землю. Дві половини світобудови вдивляються одна в одну, але нашими очима. І ми, такі, так би мовити, негабаритні, раптом теж відчуваємо свою значущість, бо без нас би усе оце не могло би споглядати себе. Зовнішнє стає внутрішнім і переформатовує тебе вже зсередини.     

            Це можна назвати містикою літньої карпатської ночі, перечинських полонин, п’янкого аромату альпійської рослинності. Звичайно, ще містикою нашої сільської хати, про яку писав не один поет і прозаїк.  Бажанням заримувати неримоване – небо і землю. Таке бажання особливо посилюється і навіть стає нестерпним у горах, коли повітря безжально прозоре і нічого вже не ховає. Зірки наближаються до тебе, як комарі, стають величезними, невідступними, кожна загрожує вжалити, але в останній момент так нічого і не відбувається.   

Зображення хатини унизу – традиційний оберіг, символ здорового глузду, суто людської точки відліку координат. Якби не ця споруда, можна було би втонути у зоряному морі, захлинутися у ньому, втратити себе самого. А так – є куди повертатись. І є для чого. Бо всяка хата живе ,коли в ній живе людина. Хати виряджають нас у мандри і чекають з них. Ми повертаємось не через те, що ось закінчилося, а тому що скучили за домом. Чи  то він скучив за нами і притягнув нас до себе. Хата на даній картині – такий собі центр світобудови, навколо якого все й обертається. Можливо, навіть отой внутрішній механізм, який закручує усе навколо себе.    

Наталія Юріївна, схоже, ішла до цього полотна усе своє свідоме життя. Через різні стильові та ідейно-тематичні пошуки. Через різні колористичні періоди. Через зображення весняної свіжості і вітру від гойдалки, нашого світу з погляду пташки, вербового скрипу над річкою. Потім були картини, які нагадували театр дель арте: доміно, вигнуті котячі спини, піраміди дахів. Був портретний період – спроба відділити людський погляд від суб’єкта, дослідити його і навіки зафіксувати таким, яким від був тоді.  Далі був період пастелі, коли нова техніка вимагає нового слова про наш світ – такий же крихкий, як пилок з крейди. І от тепер – щось ще новіше. Така собі гра з нескінченістю, з підсвідомістю – власною і глядача. Нова пісня по вічне.    

Картини Н.Сіми химерні, як народні загадки. Здавалося би, чотири рядки, пару епітетів, одна метафора. А коли починаєш туди занурюватися... Римляни мали рацію: мистецтво довжелезне, спуск углиб може бути нескінченним – попри увесь позірний лаконізм форми. А ще цей живопис і графіка сповнені якогось внутрішнього оптимізму, іманентної віри у гармонійність світу, яка і струменить з віконця нічної хатини.

Теги: Сіма, художник

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати