Валентність

Томик містить два шари творчості: один – 1973-1980-х років, інший – 2012-2014 р.  Є таке старовинне ворожіння: у темряві між двома дзеркалами із запаленою свічкою. Оцим і займається поет: одне дзеркало – це він двадцяти-тридцятирічний, інше дзеркало – він нинішній, а свічка – його збірка. І що ж він там бачить – у цій оптичній системі? А те, чого нібито не існує. Кільком французьким авторам приписують афоризм, що любов – як відьма: усі про неї чули, але ніхто не бачив. Ще більшою мірою це стосується щасливого подружнього кохання. Книжка саме про такий острів Утопію, про уперту мандрівку до міста, якого нема. Збірку зіткано із суцільних парадоксів: солодкого болю, руйнівної радості, власницького інстинкту альтруїста і особливо Війонового “И лишь влюблённый мыслит здраво!” Це особлива біохімія, де мед гірчить, а різні душі раптом відчувають свою однакову валентність.

Особливий сплеск натхнення припадає в автора на 1978-й: написано кандидатську, триває марудний процес захисту і хочеться втекти кудись у паралельний світ. Писалося у ті часи, коли повсюди крутилися бобіни і касети з голосом В.Висоцького. Він проникав усюди, зокрема у вірші тисяч інших поетів. У тому числі цього. Але не на рівні якихось прихованих цитат, а духом, світовідчуттям. Наприклад:

Гора. Так весело смотреть

На белый снег слепящий.

И в то, что это, может, смерть,

Не верит восходящий.

Віршик нібито про альпінізм, а насправді – про те саме кохання, що підтверджується образом через кількадесят сторінок:

И умереть – пусть не всерьёз,

А только от твоей улыбки.

Кохання для ліричного героя – постійна Дантова мандрівка на  той світ і назад. Цим він дуже схоже на історика. Ця друга іпостась автора постійно пробивається у його героя:

И зреют уже в материнской утробе

Не люди, а строки для новых надгробий.

Закоханий багато чого пояснює історикові. Після власного екзистенційного досвіду багато чого у минувшині бачиться зовсім інакше, ніж студентові чи аспірантові. Тільки перевершивши віком відповідного царя можна сказати про картину І.Рєпіна “Іван Грозний вбиває свого сина”: “Поздняя отцовская любовь”. Зовсім, як у старому анекдоті: “Дідику, ци розлучилися би із своєю бабцею?” – “Розлучитися?! Нигда-шуга! А от забити її – ай!” Вірш про дисгармонії любові – батьківської, подружньої, любові правителя до своєї країни, народу до правителя тощо. Про любов, яка відключає й інстинкт самозбереження і більшість інших інстинктів. Про загадку тиранії як садо-мазохістського феномену, що вічно балансує між Еросом і Танатосом. Про ревнощі-зраду і Едипів комплекс як рушії політичної історії (це вже у вірші про ставлення Г.Жукова до Й.Сталіна). Про звіра й ангела, які безперервно борються у душі кожного закоханого. Тому навіть цілком антологічний вірш про дванадцять знаків зодіаку сприймається як якась алегорична романтична історія:

Задумал Овен в год Змеи

Таланты проявить свои,

Стал громко блеять у воды,

Где Лев запутывал следы.

Книжка вийшла про тихий вир сімейного щастя, про цей чемодан без ручки. Не хотіли, мовляв, по-поганому, буде по-доброму, але стане ще гірше. Щастя – штука заразна. Передається і статевим способом, і повітряно-крапельним, але особливо через вірші. Тому насамкінець все-таки пробивається оптимізм: 

Вопреки залётным стаям,

Что несут позор и тлен,

Украина наша встанет,

Что бы ни было, с колен.

А то! Тим більше, що автор обіцяє прозові твори (“Пора, пора менять на прозу поэзии лихой загул”). М-да, це може бути щось типу історії Ганнусі Карєніної в ужгородському антуражі початку ХХІ століття.

Теги: Сурнін, вірш, поезія

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати