Брак шлюбу

Свідома мета творчого колективу – дати глядачеві можливість відволіктися від нинішніх тривожних реалій, розслабитися на дві години. Не найбільш популярну з п’єс Гоголя перетворено на анекдот, точніше серію анекдотів про сватання. Більш того, її поставлено у манері, від якої наш глядач давно відвик. Хіба старшому поколінню це нагадає акробатичний театр Мойсеєва, але без його гіпертрофованої буфонади, з більш тонким, ліричним гумором і максимальною увагою до дрібних деталей.      

Виставу присвячено, так би мовити, одній з наріжних демографічних проблем сучасної України – низькому рівневі шлюбності. Для самого Гоголя вона становила не тільки академічний інтерес. Як чоловік він вбачав в інституті шлюбу більше мінусів, аніж плюсів. Проте як автор спробував все ж сконцентруватися на останніх, хоча і тримаючи постійно дулю в кишені.

Авторське alter ego Підкольосін (О.Мавріц) перебуває у стані «і хочеться, і колеться”, який може тягтися місяцями і десятиліттями. Навіть послуги професійних свах не допомагають, бо і ті більш зацікавлені тягти кота за хвіст, нескінченно доячи усі зацікавлені сторони. Переломити ситуацію намагається тільки одружений товариш героя (М.Фіщенко), з яким вони починають буквально полювання на Агафію Тихонівну (О.Карпович), але натрапляють на конкуренцію з боку цілої «бригади” інших парубків.

Різні комедійні ситуації змінюють одна одну буквально щокілька хвилин, причому поперемінно дається то чоловічий, то жіночий погляд на них. Обидва табори перебувають в істеричному стані. У жінок він зветься 3Ж («уж замуж невтерпёж”), у чоловіків це взагалі прострація від рішучого зіткнення аргументів і контраргументів. Поки все будується на раціоналістичному зважуванні «за”  і “проти”, це може тривати до нескінченності, у кожного з чотирьох “гладіаторів” свої причини для того, аби крутитися, як білочка у колесі. Ситуація змінюється тільки коли між Підкольосіним і Агафією спалахує якась ірраціональна іскра, котра все вирішує. Ця сцена найсильніша в усій виставі.

Оксана Карпович демонструє упродовж спектаклю цілий зоопарк образів: то полохкого зайця, то впевнену у собі, але не менш стрімку білочку, то підступну куницю, то вовчицю у капкані, ладну перегризти власну лапу, то вертляву лисичку. Сцена освідчення без жодних слів (як відоме побачення подружжя у «Сімнадцяти миттєвостях весни”) – це треба бачити. Ну два ідіоти на сцені, але від них віє такою позитивною енергетикою, котра буквально переповнює зал аж до задніх рядів балкону включно. Господи, що може творити жінка зі своїм обличчям. Якщо кулаки боксера юридично прирівнюють до зброї, то міміка артистки є такою тим більше. 

Вистава максимально режисерська. П.Авраменко намагається показати сватання як керовану катастрофу, певну стихію, яка шматує звичний плин життя. Звідси дуже нестандартна сценографія (художник Л.Бєлая). Металеві модулі, що перетворюються то на ліжка, то на купе, то на риштування, то на ще казна-що.  Кожному з парубків придано свій музичний інструмент. Багато фруктів. Тумба, що перетворюється на дзвін. Людина обертається на пам’ятник і навпаки. Абсолютно божевільні костюми. Постійні роздягання і одягання на сцені. Інколи здається, що ще трохи – і театр обернеться на мультиплікацію.  А оркестр на сцені – у будівельних комбінезонах і касках! До того ж постійно звуки свердла і перфоратора, а ще одна нав’язлива мелодія: так пульсує кров у скронях закоханого – як штурмовики, що захоплюють чергову адміністрацію.       

Під кінець не дуже говіркий герой взагалі виголошує цілий спіч – чи то на честь власного одруження, ти то на честь чергової гальванізації нашого театру. Мовляв, кохайтеся – і все буде добре. Починайте прямо тут, у театрі, і продовжуйте далі, допоки вистане запалу.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати