Русалка з Бачки

“Дзешкаль блїзко” (“Десь близько”) – друга збірка віршів Саманти Рац-Стоїлькович, поетеси з Руського Керестуру, куди три віки тому переселялися наші земляки. 88-сторінкову книжку видано у Львові, 36 оригінальних текстів супроводжуються українським перекладом О.Гавроша і витонченою графікою Юлії Процишин.

Русалка з Бачки

Перш за все вражає бачвансько-руська бесіда – мікромова, якою послуговуються десь 15 тисяч чоловік. Це щось неймовірне. В основі – мова, якою говорили наші предки у XVIII ст. і яку понесли з собою на Балкани. Але вона увібрала у себе чимало рис західнослов’янських і, само собою, південнослов’янських. Тому лінгвісти називають цю мову слов’янським есперанто. Вийшло щось таке – на всі смаки і вуха. А оскільки вірші мають надзвичайну енергетику, усі ті “ш-ш-ш” і “дз-дз”, “нашла сом це”, “чуєм” (це перша особа однини) чіпляють свідомість гострими гачками і тягнуть за собою кудись углиб. Можливо, так говорили на Балканах ще десь у VI-VII ст., коли там уперше стали змішуватися різні слов’янські племена з усіх мислимих країв, прибувши туди за візантійськими трофеями. А потім знов щось подібне виникло практично у наші часи. Наголоси на передостанньому складі, тому “океан” там “окéан”. Мовляв, все о’кей, та не факт, що для тебе. Темрява – “цмота”: тільки цмокне тебе і по всьому. 

Самі вірші нагадують чарівні казки про дівчачі ініціації, коли героїня проходить крізь численні випробування, долає усе напролом, аби досягти мети – живою або мертвою. А ще вони асоціюються з палкими закликами затягнутих у чорні шкірянки Любові Ярової чи Олександри Коллонтай до загіпнотизованих матросів. Наприклад: “Обрац хребет шицкому другому, попач ми до твари. Зачир ше до мойого шерца. Увидиш себе!” Так і бачиш бурхливу жестикуляцію, палання очей, відблиски полум’я на смертоносному металі. У перекладі це звучить так: “Повернись спиною до всіх інших. Задивись до мого лиця. Занурись до мого серця. Побачиш себе!”. Українська мова значно м’якша, співучіша, “вишнево-солов’їна”, а із бачванської рвуться назовні просто пекельні протуберанці, бризкає розпечена лава, шипить зі схилів вулкану, палить усе на своєму шляху.

Авторка підносить читачеві під самий ніс дзеркальце: на, дивись – все одно не впізнаєш, бо сам себе не знаєш. Пізнаєш себе хіба на смертному ложі, але то таке. А поки живеш, ти загадка навіть для себе. Люстерко по-бачванськи “жвератко”. І відповідний вірш дійсно про якесь звірятко, яке бавиться з людиною, глузує з неї, показує зовсім не те і не так, а “яка мам буц” (шипить-звивається мамба), показує не теперішнє, а лише минуле і майбутнє (причому, може, навіть не твоє), забирає твою душу, натомість дає чиюсь позичену. Закарпатські, трансільванські, балканські замки переповнені легендами про чаклунські дзеркала, які є порталами у паралельні світи. Книжка Саманти – теж подібне дзеркало.  

Кохання у цій збірці  – це стихія: цунамі, смерч, вибух на АЕС. Стрибок на парашуті, що так і не розкриється. І нема на те ради. Тому – суцільні знаки оклику, рублений ритм. Освідчення звучать як прокляття. Ніяких тобі замилувань і розслабонів – суцільна війна і реабілітація після неї, аби далі знову кинутися у бій сторчма головою, поки не схопиш щось таке, не сумісне із життям. На війні говорять не фразами, а вигуками, де у кожному голосному – цілі кілобайти контенту. Так і у цих віршах. Вони – як рапорти з полю бою, реляції про втрати, утому, все безнадійнішу ситуацію, та попри те – все одно про рух уперед. А навколо все “труша ше, траца і суша” (“опадають, тратяться, висихають”).  Так, еротикою просякнутий кожен вірш, вона дуже елегантна – не в лоб, а в печінку, нирки, кудись туди, де виробляються гормони. 

Є вірші-новели (“Чарна хустка на гробе”), але більшість – це пристрасні монологи-спонукання-заклинання – до поїзда, вовків, ярої трави, сонця, хмар, жалісної верби і безжальних днів, непрочитаних очей і прочитаних книжок. Лірична героїня – типовий екстраверт: все, що усередині, вихлюпується назовні, забарвлює собою усе довкруж, межа між я і не-я стирається, світ втягується усередину власної душі – як необачна комашка у нутрощі рослинки-росички. Бо світ великий, але душа ще більша.   

Якщо амазонки писали вірші, вони мали звучати десь так. Сама авторка любить образ русалки (“Чарна русалка” – так звалася її перша збірка; дослівно це, звичайно, чорна, але схоже, що і чарівна теж), яка тягне все до себе під воду, але вміє (якщо вірити Х.Андерсену) ходити і по землі – навіть коли кожний крок, як по вугіллю.

19 січня 2014р.

Теги: Саманта Рац-Стоїлькович, Руський Керестур, вірші

Коментарі

Snezana Edelinski 2014-01-25 / 21:45:32
Шицко најкраше у даљеј роботи , кажда чест , честитам!!! Књишку , тј.писњи читам на русинском јазику и уживам !!!

Саманта 2014-01-25 / 21:19:41
П’ЯТА ПОРА

Я -- не зима…
Хоч така біленька,
Холодна і не люблена.
Я просто не зима…

Я -- не весна…
Можу розквітнути.
Можу запахнути.
Але я однозначно – не весна.

Я -- ані літо.
Хоча моя душа тепла.
А вся я -- у барвах.
Та літом ніяк не можу бути.

Я -- й не осінь…
Легко стану золотою,
Виплачу дощі сліз,
Але я анітрохи не осінь.

Я щось таке, що приходить після всього…

Ужгород 2014-01-21 / 13:11:32
Чудовий відгук! Федаці -- респект!

нона 2014-01-21 / 09:19:24
Могли б хоч одну якусь строфу вірша процитувати, бо не можна відчути ту поезію

Мідянці 2014-01-19 / 19:59:00
А, може, би й Мідянка нарешті щось зробив, а то тільки вміє критикувати, лежачи на печі? Руснакам від такої любові користі мало.

Мідянка 2014-01-19 / 13:52:40
Навчіть Гавроша творення дієслів наказового способу.Тратися не обов"язково означає стратитися,себто,знищитися.Федака як русинофіл міг би підсобити в перекладах!