Революційні прозріння

Що ж, радянське літературознавство вчило: коли маємо справу з дійсно значним письменником,  то якісь риси сучасних йому революцій він у своїх творах  обовязково відобразить – нехай навіть мимовільно чи підсвідомо. А революцій на віку пана Мілана було доволі.  Адже народився 28 вересня 1944 р., коли вже точилися бої на карпатських перевалах, а у Банській Бистриці спливали кров’ю повстанці. Коли йому було чотири, у Чехословаччині встановилася комуністична влада. У 24 роки пережив так звану Празьку весну і подальшу окупацію військами Варшавського договору.  У 45 пережив  оксамитову революцію. Ще перегодом держава розділилася надвоє – хай і мирно, але від того не менш драматично.  Вистачало пертурбацій і у наступне двадцятиліття – як у Словаччині, так і в сусідній, але не чужій Україні.

Тому не дивно, що у новій книжці з’явився вірш  “Дітям кольорових революцій нині сняться тільки чорно-білі сни”. Лаконічніше не скажеш про парадокси будь-якої революції, чиї наслідки найчастіше не те, що не співпадають з намірами її творців, а й стають прямо протилежними.  І також тут  про різні покоління, у кожного з яких  – своя революція.  Як відомо, покоління Помаранчевої  революції пережило у наступні роки глибоке розчарування, тому до подій кінця 2013 р.  поставилося з певним  скепсисом. На майдани вийшло перш за все нове покоління, а воно вже менш романтичне і більш жорстке – чорно-біле.

Бо й є від чого: “Тепер усе частіше чути: “Оцій добі лиш банда вдячна”. Якою ж їй, властиво, бути, коли людина необачна? ” Це саме те, про що зараз багато говорять у нас: мало здійснити революцію,  слід ще обачно розпорядитися її результатами, а цієї обачності часто бракує.

Через те: “Зневірені. Сьогодні більше, ніж учора. Все ясно. Доба повторна – потворна” . Повторюватися завжди морально тяжче, ніж бути  першопроходцем, але коли щось не вдалося з першого разу, доводиться здійснювати роботу над помилками.

А оце хіба не про кілька зіткнень на Майдані і подальші репресії – “Солдати лічать втрати. Політиків – без ліку”? І про невідповідність того, що мовиться зі сцени трагічності протистояння:  “Зодягнені у хакі дні поклони б’ють новій війні. Усюдисущії пігмеї на нас випльовують свої ідеї”.

І ше  маємо   спогад про особисто пережите:  “Знов ключі у дії. Звуть вони нових борців чи старих злодіїв?” У Чехословаччині в листопаді 1989-го люди виходили на демонстрації із в’язками ключів і  їхнім брязкотом домагалися ліквідації існуючого режиму. То ж ключі там стали символом – як у нас помаранчеві шалики.  От тільки символом не лишень перемоги, а й подальших розчарувань.

Є у М.Бобака, звичайно, і про своє, домашнє – розчарування тими процесами, які зараз в його країні.   Але багато прозрінь виходить за межі домівки і цілком стосуються України. Може здатися, ніби поет писав зараз – у січні 2014-го. Аж ні – рукопис здано до видавництва 24 листопада, коли у Києві вже кілька днів збирався Майдан, але передбачити,  у що він виллється, букло неможливо. А писалося все узагалі задовго  до подій. То ж вірші виявилися пророцтвами.  Механізм його автор розкриває у таких рядках: “Я слухаю себе… І бачу інших.”  Щось таки носилося у нашому повітрі, перетинало кордон і долинало Пряшева.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати