Споконвічний Дмитро

У “Літературній Україні” за 11 липня – передювілейна добірка (про неї й мова нижче). За 15 серпня, як не дивно, нічого, крім рядочка у традиційному календарі на останній сторінці. Мовляв, на все існують певні квоти. Окрім хіба що таланту.

Воно й не дивно. Бо Дмитро Дмитрович – не політик, а поет. Ці дві протилежні іпостасі практично ніколи не поєднуються в одній людині. Коли й поєднуються, то на шкоду одна одній. Й.Бродський казав, що у нього стилістичні розходження з радянською владою. У Кременя теж стилістичні розходження з будь-якою владою.    

Автор, що пише у 60 з таким же запалом, як у 30, велика рідкість. Поети – як бігуни: для них найважливіше – дихання. У Кременя дихання стаєрське, тому його вірші схожі на закручені арабески, якими мережили дамаські шаблі і булатні мечі. Схожі на скляні композиції його земляка Андрія Бокотея – такі ж химерні і непередбачені.

Про що вони? Про те, що слова складаються в рядки ніби і самі собою, а виявляється, що все за якимсь вищим планом. Так і дні людські нанизуються самовільно а в результаті виходять несхожі біографії. Там про все на світі – “люди”, “мислите”, “покой”, тільки не в алфавітному порядку, а якимось тайнописом. Є у П.Загребельного роман “Тисячолітній Миколай”, де персонаж живе одночасно у кількох епохах вітчизняної історії. Так от, поезія Кременя – потік свідомості тисячолітнього Дмитра (“О скільки років і віків ми під сузір’ям гончаків”).

Якщо з’єднати морську і степову Миколаївщину з її античною і козацькою аурою (“Задув суховій на Сухому Фонтані, іще тут Мазепа схилявся на зруб”) з закарпатською автентикою (“І смерековий присмерк хати, і – словом це не передати! – і батька, й матір за столом”) виходить щось дуже таке – амальгамоване і незвичне.

Останній вірш ніби про Чендея: “...Летить під стелею колиска, плачу немає, тільки скрип...” Та не лише про нього. Він загалом про закарпатську неприкаяність. Мовляв, навіть звірі і птахи мають своє кубло, а ми... Про спілкування  з рідними по Інтернету. Про те, що всякий вусатий закарпатець – потенційний опришок. Про первородний гріх, розподілений на усіх: “Господнє літо в Україні, а не до віршів і балад. Чому з народження понині чужі гріхи мені болять?”

Є великий вірш, присвячений Тетяні Ліхтей (“О, світла сестро муз і розмарину”), де робиться відчайдушна спроба визначити, що таке закарпатська спільнота: “Ви українці, браття-русини, хорвати білі, лемки, бойки чорні – шляхетні ми, парадні й відзігорні...” Останнє слово комп’ютер пихато підкреслює, але словник пояснює його як “кокетливий”, “гострий на язик” і навіть “підлабузливий”. Що є то є.

Поезія Кременя густо замішана на народній вдачі. Це щось типу спроби психоаналітичного портрету однієї нації. Принаймні, з цих віршів відчувається, що всі наші біди не від “воріженьків” і не через зовнішні обставини, а від чогось дуже глибинного, що іде із самого нутра. Звідси невтомні спроби поета прорватися кудись туди – у колективне підсвідоме. Чи є ще шанс, чи духовний некроз вже незворотній, чи все-таки не такі ми вже і безнадійні?

Поет тільки ставить питання – без жодного натяку на відповідь. Він же не політик. Зате поет відчуває, що у суспільній психології зрушуються якісь тектонічні процеси. Магма починає нуртувати десь у глибині, але коли і куди то все вихлюпнеться? Хто зна. То ж жоден вождь не кине про цю поезію відому ленінську фразу: “Очень своевременное произведение!” Ці вірші не для вождів – для людей. Когось захоплює ритміка, когось чіпляє рима, когось – несподіваний образ. І завжди виникає відчуття дотичності до чогось вічного.

Теги: Кремінь, поезія, вірш

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати