Червона квіточка навпаки

“Трамвай” – одна з найскладніших п’єс світової драматургії, з надзвичайно емоційними діалогами, промовистими мізансценами, постійним переливанням смислів і нюансів, чималими схованками “між рядками”. Водночас вона надзвичайно легка і безтурботна – як повітряна кулька, сповнена нестримного флірту, від якого вона врешті-решт і вибухає.  Як це все змогло поєднатися в одному творові – загадка мистецтва. Це п’єса для зрілого театру і ще більше для зрілого глядача. Іншими словами, зшили такий костюмчик на виріст. Мабуть, це правильно. Щоб вирости, треба пнутися до чогось значно вищого за тебе. От наш театр це і зробив.  Причому у найбільш парадоксальний спосіб. Під час кризи в державі і ремонту в самому театрі, коли колектив переживає десятки проблем, а потенційний глядач зараз максимально далекий від мистецтва. За таких обставин ставити таке – це максимальний ризик. Або голова у кущах, або груди у хрестах.   

Ясно, що драматург писав не заради такого відчайдушного тесту на виживання одного конкретного українського театру. Хоча… Вільямс Теннеcсі був сином свого часу і свого “класу” (американської богеми середини ХХ ст.) з його трьома китами (секс, наркотики, рок-н-рол) але і з потужним креативом,  зумовленим перемогою у Другій Світовій і перетворенням Америки на супердержаву. Цей драматург – не та людина, яку можна рекомендувати за взірець для наслідування юному поколінню. Тому змальовуючи найогидніші суспільні феномени, він прекрасно знав, про що писав. При цьому умів вкладати гірку пігулку у солодку облатку. Тому його п’єси ішли на ура – як гарячі пиріжки. Кожний вбачав у них відповіді саме на власні проблеми і запити.

П’єсу написано у доволі складному ключі. Символізм тут переходить у постмодернізм. Дуже відчутні впливи М.Булгакова і А.Чехова, якого В.Теннессі просто обожнював. З американців – Е.По, О’Генрі, М.Мітчел  і Дж. Селінджера. Водночас назовні історія цілком проста, як і личить притчі. Щось подібне могло бути написане ще до нашої ери і увійти до складу Ветхого Заповіту. Старша сестра тимчасово оселяється у молодшої, точніше у її чоловіка, і викликає у тому середовищі цілий кристалізаційний процес. Сама затравка, як і годиться, гине (божеволіє), але оплачує цим щось вище за себе.  Примушує багатьох замислитися над природою людини.

Одним словом, тихе озерце, під еротичною ряб’ю якого – тиха вирва з усіма можливими і неможливими чортами. Кожний біс кричить про своє. Про маніакальну пристрасть жінки до максимально брутальної істоти, яка загрожує загибеллю. Про органічну єдність щастя і страждання. Про фатальність вибору серцем. Про історичні експерименти, коли в одному часі зіштовхується кілька різних соціальних організмів із несумісними моралями. Про мистецтво жити, яке вимагає жертв, і традиційною жертвою стає жінка, котра намагається бути жінкою попри усе. Про ідіотизм містечкового існування, яке вже не сільське, але ще й не міське. Про те, як страшно опинитися між – традиціями і новаціями, рідним минулим і чужим майбутнім, між пеклом батьківської родини і ще страшнішим пеклом родини чужої. Про безперервну зміну панівних прошарків у сучасному суспільстві, кожний з яким частково асимілює, а частково знищує своїх попередників. Про неминучість бодай короткочасної перемоги тріумфуючого хама (хай в Америці і не було більшовицької революції, а все те саме...) Про гіпнотичний шарм цього наполовину кримінального, наполовину тваринного нового господаря життя.

Вистава дуже літня і спекотна. Герої буквально не вилазять з ванни. Але піт котиться з них не лише через сонце і такий же надмірний алкоголь. Кожна сцена максимально чуттєва. Кохання і ненависть там сплавилися  у таку собі блискучу амальгаму, яка перетікає через рампу прямо у зал і обпікає глядача. Ніяких меж немає – ні між дійством і глядачем, ні між нібито протилежними почуттями. Коли потім аналізуєш, то вчинки кожного персонажа виявляються максимально алогічними, але під час перегляду цього не помічаєш. Вони там усі діють відповідно до власних емоцій, суто інстинктивно, ні про що не задумуючись. Коли там і з’являється якась небіологічна мотивація, то хіба що певні містечкові стереотипи поведінки – власне, ті самі інстинкти, тільки соціальні.    

Спектакль не є уривком з підручника етики. Тому тут немає правих і винних, немає остаточних відповідей на вічні питання. Все дуже епічно – ніби дивишся «У світі тварин” чи спостерігаєш крізь товсте скло тераріуму. Але на сцені – живі люди. Грають нас самих. Підносять дзеркало під ніс, приставляють до губ – чи є ще слабеньке дихання, чи вже повний кирдик?   

Дзеркальце ніби ще тьмяніє. Хоч від написання п’єси до її ужгородської інтерпретації 66 років. Ще одна 6 – і число звіра. Вистава вийшла якраз про співіснування ангельського і звірячого у кожній людській індивідуальності. Про народження в результаті контакту земного і небесного чогось третього.

І ще вистава – це мрія театру про власне світле майбутнє. Узяти таку захмарну висоту колективу вдалося тільки завдяки максимальній консолідації – це як в екстремальних умовах людина чинить щось геть неймовірне. Ясно, що постійно перебувати в такому стані неможливо – екстрім він і є екстрім. Але ж можуть таки!

Теги:

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати