Як французські мандрівники перевіряли українську гостинність

Бенджамін та Реєль, пиво та боб-гуляш

Цей француз стверджує, що здатен об’їхати навколо світу... за 200 євро, адже він „мандрівник, а не турист, а між цими поняттями величезна різниця. Турист їде кудись на десять днів витратити гроші. Мандрівник намагається пристосуватись до місця, де знаходиться, до людей, до мови” http://www.dt.ua/3000/3760/59610/  І в цьому мандрівникові допомагають сучасні технології, а саме – інтернет. Бенуа Грійо, як і сотні тисяч людей у всіх країнах світу, користується безкоштовними послугами найбільшої гостьової мережі „Hospitalityclub”. Познайомившись із членами цього клубу в Україні, француз кілька разів відвідував нашу країну. 

Нині, аби стати членом „Клубу гостинності”, варто лише зайти на однойменний сайт Hospitalityclub.org та зареєструватись, надавши про себе правдиві дані. Все дуже зручно й продумано – є можливість вказати, скільки гостей ви готові прийняти, на якій термін і на яких умовах (наприклад, вказати ваше ставлення до алкоголю чи паління, запропонувати окреме ліжко чи просто місце на підлозі). Якщо ви не маєте можливості чи бажання приймати гостей вдома, це не буде причиною відмови у членстів – адже ви можете стати гідом по власному місту чи селу, чи навіть просто дати листом корисну пораду щодо подорожі (те, що елементарно для вас, може бути абсолютно невідомим для людини з іншої країни чи навіть континенту). Єдина умова – за жодні послуги, чи то надання нічлігу, чи то проведена вами екскурсія ви не повинні чекати грошей. „Одного дня кожен зможе поїхати до іншої країни,  знаючи,  що хтось прийме його з роспростертими обіймами”  - так коротко можна виразити мету цього проекту, який став можливий лише завдяки розвитку комунікацій.

 За статистикою членства в Клубі, як на мене, можна судити про справжній рівень гостинності тієї чи іншої країни. Наразі українських хостерів (так звуться учасники подібних мереж) налічується 4.339. Для порівняння – в Росії їх пропорційно десь стільки ж, 17.520, натомість європейські сусіди значно нас випереджають: в Польщі 30.301, в 10-мільйонній Угорщині 4.919, в п’ятимільйонній Словаччині 2.452, хіба що в Румунії тотожно – 2.744. Що вже казати про „піонерську” Німеччину (80.302) чи Францію (40.571)! А от Сполучені Стейти Америки також не проявляють дива гостинності – у цій чималій країні зареєстрований усього 37.971 хостер. Щодо України, то найбільша частина хостерів прописана в Києві – 2.422, найменше їх у Кіровоградській та Волинській областях – по 41 людині. В Закарпатті 67 членів клубу, тоді як в сусідній Львіській області – 520 (переважно за рахунок самого Львову), у Івано-Франківській – 91, Чернівецькій – 65. В розрізі районів наш край представлений так: в Ужгороді 48 хостерів, в Мукачеві – 5, у Виноградові – 3, у Берегсасі – 2 (автор цих рядків та один анонім, який, втім, житла потенційним гостям не пропонує, ще один пан зареєструвався у селі ІванівкаЯноші), в Тячеві – 2, Воловці та Сваляві по одному, а гірські Рахівщина, Великоберезнянщина, Міжгірщина та Хуст не представлені жодним активістом.  До речі, зовсім не факт, що кожен із хостерів готовий вас прийняти. Аби отримати позитивну відповідь, слід готуватись до подорожі заздалегідь, і десь за місяць починати десятками надсилати листи в ті місця, в яких плануєте побувати. І добре, коли отримаєте пару-трійку позитивних відповідей. Адже безплатність ні до чого нікого не зобов’язує! Шанси на успіх піднімаються, коли шукати людей із зхожими до ваших інтересів, рівного з вами віку тощо.

Подорожні та пасажири

Дізнавшись про „Клуб гостинності”, я одразу став його членом. Невдовзі після реєстрації отримав перших гостей – до нас на шляху до Карпат завітали молоді вчені, словак Міхай та його супутниця з Чехії (ім’я вже забув). Було приємно поспілкуватися (виявилось, що час, проведений під  „Rock FM” та музичне шоу „Putnik” з Братіслави не промайнули марно), а також подивитись на власне місто чужими очима. Останнє вже не було так приємно, бо соромно...

А на днях мав нагоду проявити гостинність співвітчизникам вищезгаданого Бенуа Грійо, мандрівникам з Південної Франції, на ймена Бенджамін та Реєль, які колесять Європою на старенькому автобусі, в якому є майже все, що потрібно для невибагливого життя – ліжко, зручні стільці в салоні, умивальник, газова плитка. Подібно до свого старшого однодумця, вони не прийняли „супермаркетного мислення” і готові обходитись мінімумом надуманих благ задля задоволення пізнавати світ. Час від часу вони заробляють гроші на будівництві чи у фермерів (хоча й мають освіту – один економіст, інший – агротехнолог), які витрачають у мандрах переважно на пальне, їжу, сигарети. До України (а саме до Закарпаття) французи потрапили на шляху із Західної Європи до Балкан. Спочатку хлопці зупинились в Ужгороді, заїхавши туди зі Словаччини. Там їх приймала місцева дівчина. Про подробиці перебування французів у крайовій столиці я не питав, вони ж показали мені подаровану їм на згадку блакитно-жовту подушку. Наступним пунктом на шляху було Берегово, а далі – Румунія, Сербія, інші балканські країни, та повернення додому. Зазвичай приймаюча сторона надає гостям житло, але в електронному листі, яке я отримав тижні за три до візиту, хлопці написали, що цього не потребують, натомість бажають познайомитись з кимось з місцевих, хто не відмовляється посидіти за чаркою чи кухлем. Знайомство з містом почалось невдало – французи припаркувались прямо навпроти будівлі міліції й одразу були оштрафовані на 200 гривень (мовний бар’єр не завадив поторгуватись – адже наші „полісмени” спочатку розкручували хлопців на тисячу).

Показавши хлопцям недорогу платну стоянку  біля відомого термального басейну (який виявився закритим), я повів французів у непоганий ресторанчик без претензій, але зі смаком (це нечасте ще явище в наших краях), де наше спілкування продовжилось за пивом та бограч-гуляшем. Мандрівники володіли англійською, тому проблем із порозумінням не було, тим більше коли в хід пішла українська горілка – без бажаючих пригостити екзотичних гостей не обійшлося.

Французи, які за недовге життя (їм десь по 25 років кожному) бачили з десяток країн Африки, Південну Америку та більшу частину Європи, вже не дивувались ані нашим дорогам, ані сміттю на вулицях (казали, що в порівнянні з, скажимо, Боснією в нас ще ледь не німецький „орднунг”). От тільки величезна кількість бездомних псів здалася їм незвичною навіть для бідної країни... На наступний день, який зі зрозумілих причин для подорожніх почався значно пізніше, ніж ті запланували,  ми пройшлися центром Берегова, де французи закупилися на подальшу дорогу. (До цього Бенджамін та Реєль, які заночували у своєму домі на колесах важким сном,  охоче погодилися завітати до моєї оселі, аби прийняти душ та перевірити електронну пошту через інтернет). Їх приємно здивували ціни на горілку та сигарети, а ось продукти дешевими не здалися, особливо мешканців „країни сирів” здивала тутешня вартість цього харчу (і, будемо відверті, наш магазинний твердий сир здебільшого й сиром назвати важко, так, молочний продукт). Згадавши учорашні розмови навколо паління, я презентував іноземцям... насіння тютюну. Виявляється, у Франції ніхто не має права вирощувати без ліцензії більше п’яти кущів цієї рослини – бо це державна монополія. Відповідно, й насіння там дістати майже неможливо. Відтак, закарпатський тютюн, який у нашому краї фактично припинили вирощувати, тишком-нишком посадять на березі Середземного моря, і його міцний смак зацінять тамтешні шанувальники люльки.  Ще на згадку про нашу країну хлопці попросили кілька місцевих газет: нещодавно вони вирішили обклеїти свій автобус  зсередини пресою тих країн, в яких побували. Приємно, що закарпатська преса стане першою у цьому „міжнародному проекті”.

За три роки це мій третій досвід прийому гостей. Між двома приємними прийомами стався один не надто приємний. Якось на свою скриньку отримав я листа від киянина, який просився „на постій” на один день. Я хотів відмовити (бо чого я не бачив в тих киянах?), та якось застидався себе – мовляв, он ми які, чужих готові прийняти, а своїх... Свій же виявився „сором’язливим нахабою”. Такий собі конкретний „пасажир”, хоч і розумний та освічений, але нічим толковим не займається, між відвідуванням пар колесить країною. Попросився замість однієї ночі залишитись на дві (думаю, не відмовився б і від третьої), і якось невловимо напрягав. Відправили ми його з почуттям величезного полегшання. Писати негативний відгук в його профайл я не став (бо якось конкретних претензій нема, просто не сподобався ані мені, ані дружині), хоча згодом там з’явився відгук схожого змісту.

Щодо спроб стати гостем, а не господарем, то вони виявилися не надто успішним. Минулого року, відпочиваючи в Хорватії, планували зупинитись в Загребі на одень день. Розіслав я з три десятки листів загребським членам „гостинного клубу” (причом обирав однолітків, намагався також знайти журналістів чи „зелених”) – і не отримав жодної відповіді, навіть із відмовою. Загреб ми все одно побачили, і він нам дуже сподобався, але „осад залишився”. Тоді ж були плани заночувати в Будапешті, і мадяри виявилися гостиннішими та вихованішими – двоє погодились прийняти, кілька пояснили, чому вони цього не зможуть. Гостинністю угорців через зміни планів ми не скористались, проте зробили висновок, що система працює в обох напрямках, хоч і не без збоїв та проблем. Отже, якщо після мого звіту вам захотілося стати членами „Клубу гостинності” – приєднуйтесь! Адже край із претензією на європейськість не має пасти задніх і в цьому показнику. 

Теги: Клуб гостинності

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати