Ой добре вівчарити, з вівцями ходити…» – каже Дмитро Литвак із Репинного, однак зізнається, що вівчарство занепало

До речі, живе легенда, що назва гори й полонини Кичера походить від прізвища двох братів-вівчарів Кичер – Федора і Штефана. Колись давно там брати пасли сільську отару. І покохали обидва леґіні одну дівчину-красуню Олену, котра носила їм полуденки від громади. Хлопці таїлися один від одного зі своїми почуттями. Олена ж не показувала, що любить молодшого Штефана, бо не хотіла завдавати болю Федору. Але згодом це виявилося. Федір мовчав, терпів і… вибухнув. Сварка і бійка межи братами закінчилася трагічно – Федір убив Штефана. До того ж Штефан помер на очах у Олени. Дівчина в Репинне так і не повернулася. Люди казали, що наклала на себе руки, стрибнувши зі скелі. А Федір збожеволів, бо втратив і брата, і кохану. Тому полонину ту, де сталася біда, відтоді називають Кичерою.

– Я народився 1 вересня 1944 року в Репинному. Нас у батьків, Михайла та Гафії, було четверо – три хлопці і одна сестра, – пригадує Дмитро Литвак. – Тямлю, як малим дозирав людям корови. Відтоді звик ходити з худобою. Няньо був бунтівником – і дуже опирався, коли організовували колгосп. Не хотів нич віддавати, але йому погрожували. І таки примусили. Часто ходив на заробітки, приміром, в Івано-Франківськ. Тяжко працював, до сьомого поту, дожив до красного 91 року, лише недавно вмер.

А я після тридцяти почав вівчарити. В основному виганяли овець у Пилипець на полонину Ями. Там і жили з кінця весни до кінця вересня. Колись випасав по 200–400 овець, якось навіть 440. За плечима – 15 вівчарських годів. Всяке траплялося – не раз зустрічався і з ведмедями, і з вовками. Якось ішов уже відпочивати. Відкриваю колибу – і бачу, що кози сполошилися. Дивлюся: під буком, метрів двадцять від мене, ведмідь стоїть. «Ой, що’сь так рано прийшов!» – кричу. Знаєте, ведмеді здебільшого тривожать отари після Иля (свято пророка Іллі. – М.Ф.). Одно слово, він на мене дивиться – я на нього. А далі пси його погнали. Так незграбно тікав униз: у ведмедя ж передні лапи куртіші (коротші), ніж задні. Прийшов напарник. «Юро, ведмідь приходив», – кажу. «Через два-три дні знову з’явиться», – повів. Так і було. Лежимо увечері – і раз лише пси загавкали. Змогли ведмедя відігнати, бо знову тиша настала. А рано-вранці ватаг кричить: «Хлопці, ведмідь вівцю взяв!» Ми побігли, айбо було пізно. Ведмідь скочив у молодий бучник і пропав. З вівцею. За таке ніхто не відповідає, нічого не платить. Правда, бажано господарю показати залишки вівці.

– Будь ласка, казка й про вовка (усміхається). «Іду додому помитися, рано прийду», – каже напарник. «Та йди, Іване», – погодився я. Раз лише вночі отара собою двинула сильно. Пси побігли. «Нич не було», – вирішив ватаг. «Дасть Бог день – буде видно», – відповів я. Прийшов напарник, пішли’сьме дивити: недалечко лежала дохла вівця. Встиг вовк їй горло перекусити, айбо пси відбили. Це сталося через те, що не було кошари. Після того ми перейшли на інше місце й змайстрували загороду.

Як відомо, нині вівчарство дихає на ладан: за останнє десятиріччя поголів’я зменшилося катастрофічно. «Мені здається, що так, як колись, уже ніколи не буде», – наголошує Дмитро Литвак. А колись на полонинах паслося море, себто тисячі овець, а нині, приміром, у 8-тисячній Колочаві не більше трьохсот золоторунних створінь. «Молодь видить, що з тим тяжко робити треба, тому й боїться йти вівчарити. Це ж треба і духом бути сильним, морально загартованим. Дощ, буря, вітер, холод чи спека, а ти чотири місяці наодинці з природою. А скільки много терпіння й часу забирають заготівля кормів на зиму! Не дивно, що хлопці шукають легші шляхи заробітку. А, може, мій онук Артем і буде вівчарити. Дуже любить зі мною ходити сюди, на Іваникове поле, а потім дивитися, як я дою овець, роблю бриндзу», – бадьоро резюмує Дмитро Литвак, правда, ми обоє розуміємо, що йдеться про далеку перспективу.

Дідо поспішає додому. Проводжаючи його, слухаю про 5-річні поневіряння репинця в Росії на лісозаготівлі, про те, як там з ранку до вечора доводилося гнути спину, про те, як через 40–48-градусні морози не заводилися мотори. І про те, що вдома лежить син Віктор з ампутованою ногою…

P.S. Висловлюю подяку педагогу Марії Чепарі за сприяння в написанні матеріалу.

Михайло Фединишинець, фото автора