Скульптурний трудоголік. Роботи ужгородця Юрія Максимовича купують попи і прокурори

«Живописців – бозна-скільки, а скульпторів – мало»

 «Муй дідо прийшов зі Львівщини в Горяни, а отець перебрався в Дравці. Збудував хижу, тут я ся й родив. Знаю, що ми далекі непрямі родичі вченого, історика й етнографа Михайла Максимовича», – приємно дивує. Розглядаю майстерню. На стіні, зокрема, портрет Миколи Гоголя, рельєфні роботи тризуба, Невицького та Ужгородського замків, кафедрального собору, ікони. Поліпшує настрій плакат з п’яною фізіономією, а напис гласить: «Пам’ятай: матюки перетворюють тебе в москаля».

У дитинстві Юрій Максимович відвідував знакову художню студію Золтана Баконія. Потяг до мистецтва в хлопця зміцнився і завдяки стрикові Георгію Товтину, котрий підказав вступати в художнє училище на відділення обробки дерева. З учителями, мовити б, пощастило: Василь Свида, Йосип Пал, той же Товтин. «Много однокурсників почали солярку возити за границю, сигарети, стали даішниками, пожежниками, словом, забули про свою спеціальність. А я залишився їй вірним», – акцентує співбесідник.

Служив юнак у показовій роті піхотних військ в Івано-Франківську. Художником. Ніколи не забуде, як перед демобілізацією старшина попросив створити два великі панно «Оборона Севастополя» і «Василь Тьоркін». «Намучився я доста. Чи не півтора місяця! То ж серйозне завдання, і я не міг, не хотів схалтурити. Так дембель постійно переносився з тижня на тиждень», – пригадує.

Далі – бажання навчатися у Львівському інституті прикладного мистецтва. Не судилося. «Стою після невдачі на вокзалі й позерам об’яву: Львівський політехнічний інститут, архітектурне відділення набирає абітурієнтів. Мені нічого було втрачати, тому й ризикнув. Склав лиш єден екзамен із малюнка, і мене зарахували. Через півтора року, зрозумівши, що математика, тригонометрія – се не моє, кинув навчання. В Ужгороді влаштувався на «Мехзаводі» в сувенірний цех. 11 років штампував там орлів, ведмедів, снігурочок, шкатулки. Коли все розпалося, довелося крутитися самому. Помалу-помалу – і замовлення посипалися. Відтоді й тримаюся на плаву (Постукав пальцем по дереву. – Авт.) Давно требало таку майстерню мати! Займався я колись і малярством, розписом церков, фасадів, але обставини примусили зосередитися на дереві. Та й живописців – бозна-скільки, а скульпторів – мало. Але свого сина Василя спрямував на малярство: легший хліб!» – упевнено резюмує.

«Даколи мушу й відмовляти, бо не встигаю»

Цікавлюся звичайним буднем Юрія Максимовича. «О восьмій я вже в майстерні. Якщо в ударі, натхненний чимось, то можу й забути про обід. П’ю другий і послідній кавій (каву. – Авт.). Продовжую творити, причому зазвичай під молодіжну або народну музику. Після вечері відпочиваю. Я веду денний спосіб життя. Різьблю, тешу до пувночі хіба тоді, коли шатую (спішу. – Авт.). О 22-й вимикаю мобільний телефон, аби мене нитко не тривожив», – ділиться творчою кухнею.

За плечима митця – тисячі замовлень. Від найпростіших до найскладніших. Приміром, від оригінальних вивісок до архівідповідальних царських врат, іконостасів. Географія робіт також пристойна – від Росії, Чехії, Словаччини, Угорщини до Мексики й Казахстану. Як і контингент замовників – від богобійних бабок до попів, високопосадовців, прокурорів, підприємців. «Тяжко однозначно виокремити якусь роботу, у кожну намагаюся вкласти частку душі, фантазії. Кілька років тому для ужгородського «Кантрі-клубу» цілу зиму вирізьблював із липи двох коней натуральної величини. З рана до вечора! Зізнаюся чесно: просили з дуба, але я ся не погодив. Просто загнув би’м ся! Головне, що криза мене майже не зачепила. Без роботи не сидів’им і дня. Даколи мушу й відмовляти, бо не встигаю», – скромно зауважує.

Чаклував Юрій Максимович і над метровими фігурами зайця, сови, ведмедя й білки – для дитячого майданчика в Конча-Заспі. Недавно завершив іконостас сім на сім метрів для церкви в селі Ключарках, що на Мукачівщині. Наразі ж потіє над декоративними роботами для села Косина Берегівського району. «Найбільше люблю працювати з липою. Легка, ніжна, приємна. Се трагедія, що її вже майже не залишилося. Пропала при бумі будівництва саун. Тяжко дістати вже вільху, лісову тополю. Якщо говорити про текстуру дерев, то найгарніша в горіха. Матеріал привозять мені із  Солотвина, Усть-Чорної, Дубриничів, Лютої, Чорноголови», – перераховує.

Михайло Фединишинець