Заробітчанські поневіряння ужгородки

– Біографія моя звичайнісінька. Після навчання в СШ №1 ім. Т. Шевченка вступила в профтехучилище опановувати мистецтво швачки, – пригадує співрозмовниця. – Далі влаштувалася в ательє «Експрес». За дві-три години клієнт мав готові брюки. Я отримувала пристойну зарплату, ні на що не нарікала. Але коли змінилося керівництво, то умови роботи погіршилися. Парадокс: замовлень виконувала більше чи не на третину, а заробляла менше. Несправедливості не стерпіла й звільнилася. У музикально-хоровому товаристві шила сценічні костюми. Там почувалася добре, впевнено, адже постійно мала й калим. Фінансова стабільність рухнула з появою купонів. Так одного разу ми з подругою Оксаною прийшли в Центр зайнятості, де й натрапили на оголошення, мовляв, у Чехо-Словаччину потрібні швачки. Подумали й вирішили ризикувати, адже тут не бачили перспективи. Як нині пригадую… 29 липня 1992 року… Відправлення з площі Народної… Не забула й прізвища супроводжуючого – Висоцький (сміється). Половина автобуса – ужгородські дівчата й жінки, половина – з районів. До речі, ніхто не знав, куди ж конкретно їдемо: Чехія – і баста! Одне слово, вранці наступного дня ми опинилися в Ліберці – місті, яке здавна славиться текстильною промисловістю. Це десь 850 кілометрів від Ужгорода. Надія приїжджати на вихідні додому відразу вивітрилася. Це трохи пригнітило, щоправда, ненадовго.

«Директорка фірми поводилася з усіма українками безцеремонно»

Коридори, кімнати гуртожитку фабрики «Текстилана» приємно вразили: усюди прибрано, телевізор, душ, кухня… На «Текстилані», яка працювала в три зміни – ранню, денну і нічну, ми з Оксаною потрапили в цех, де тканина прасується й складається. Спершу працювали під наглядом майстрів. Робочий день тривав від 12 до 16 годин. Особливо я не втомлювалася. Часто після роботи ми ходили й на дискотеки. Бувало, що за півтори доби не спала й години. Молодість, молодість давалася взнаки! (Сміється) Зарплата мене цілком влаштовувала: понад 6 тисяч крон – це плюс-мінус 300 доларів. Я майже ні в чому собі не відмовляла…

95-го року чимало закарпаток потрапило під скорочення. Я вирішила повертатися в Ужгород. Та за два дні до від’їзду знічев’я завітала в тамтешній Центр зайнятості. На одному стенді вичитала, що є вільні місця на швейній фірмі «Гойочова». Зарплата – 4–5 тисяч крон. Треба було шити сорочки, медичні халати. Директорка фірми виявилася паскудної вдачі. Ставилася до нас зверхньо, складалося враження, що навмисне, за жодних умов не дозволяла вирішувати якісь формальні або особисті питання. Якщо хтось перечив, то погрожувала депортацією. Через два місяці я звільнилася.

«Так я стала панією свого часу»

– Третє моє місце роботи – пекарня. Випікала по 12 годин рогалики, булки, солодке печиво, – продовжує Наталія Гурдзан. – Через півроку стала майстром. Керувала п’ятьма людьми. Не повірите, але тоді через моїх знайомих Гойочова просила мене повернутися, та марно. Зрештою, в пекарні я діставала 6–7, а то й 8 тисяч…

Проблеми зі здоров’ям змусили лишити цю роботу…

…Але життя цікаве несподіваними поворотами. Завдяки подрузі Мар’яні, професійній перукарці, я знала поверхово стригти й робити зачіски. Після всіляких перипетій вивчилася на перукаря. Заробляла добре. А три роки тому з’явилася можливість орендувати куточок в одній із перукарень. Уже давно стрижу всіх поспіль – чоловіків, жінок, дітей. І квартиру купила в кредит. Люблю свою роботу. Ба навіть більше: знайшла своє покликання. Ліберець – моє друге рідне місто. Таке ж невеличке, як і Ужгород, щоправда, набагато чистіше, зеленіше, з чудовими дорогами, краєвидами, одне слово, європейське. Я давно звикла до цілодобового водопостачання, і коли приїжджаю сюди, мені вже не вкладається в голову, як це – вода за графіком…

Михайло Фединишинець