«Із труни виліз мрець…»

Копач із цвинтаря на Барвінку не називає свого імені. Каже, працює на кладовищі вже три роки. «Чому саме тут? Глині радію, – жартує. – У нас кожен виконує свою роботу: хтось копає, хтось прибирає землю, окрема бригада бетонує, окремо сміття збирають… Все організовано. Буває, на день доводиться 7–8 ям викопати».

Анатолій Сухолов уже сьомий рік очолює Комбінат комунальних підприємств (ККП) – організацію, якій належать ужгородські цвинтарі. Розповідає, що перші два місяці роботи психологічно було важко. «Це тепер я спокійно стою поміж трунами. А тоді, як приходив з роботи додому, всюди домовини і вінки ввижалися…»

«Півлиця в тої примари не було…»

Привидів на жодному з десяти міських кладовищ працівники не бачили. А от 77-літня Марія Когут з Ужгорода, котра випадково почула нашу розмову з копачами на Барвінку, заперечує: «Люди розповідали, що вночі тут голоси чути. І рипить щось, наче домовина відкривається. Моя сестра, як жива була, Царство їй небесне, сюди до чоловіка якось прийшла та й затрималася. У той день вона посивіла. Прийшла додому перелякана. Я спитала: що сталося? А Женька моя розказує, що бачила постать якусь. Півлиця в тої примари не було, подерта вся, а очі світилися, як фари…»

Стеренька каже, привиди є не лише на Барвінку, а й на Кальварії. «Як, не чули про наших ужгородських Ромео і Джульєтту? – дивується бабуся. – Давно полюбилися солдат Ґейза з Баранинців з Агнесою. Розповідали, що дуже то файна дівка була, кров з молоком! Її тата в інше місто переводили служити. Ґейза пішов до неї, повів до себе додому. А там їх уже знайшли мертвими. Вони одне в одного стріляли. Але то гріх великий, тому їхні душі не знайшли спокою. Дотепер раз у році вночі можна побачити, як закохані гуляють на цвинтарі».

Такі розповіді працівники кладовищ сприймають скептично. Кажуть, то все багата людська уява. «Був один випадок, дуже давно, – пригадує Анатолій Сухолов. – Приїхала в Ужгород до нас на базу машина з району. Ми завантажили на неї 15 порожніх домовин, які в ті часи виготовляли, і авто рушило в Мукачево. На переїзді зупинив машину чоловік, попросився, аби підвезли. Місця біля водія не було, тож він погодився їхати з трунами. Аж тут почав сильний дощ лити. За Дравцями зупинили машину ще двоє мужчин. Водій їх теж узяв у кузов.

Доїжджає він до Барвінка і бачить: обидва чоловіки як ошпарені з кузова вискочили. Він зупинився, виліз з машини, догнав їх і питає, що сталося? А ті, білі, як смерть, кажуть: із труни мрець виліз… Тоді водій і згадав, що не сказав про ще одного пасажира в машині. А той чоловік від негоди вирішив заховатися в домовину. Потім відкрив кришку труни й запитав, чи вже дощ скінчився?.. Мужчини, бідолашні, зо страху й повтікали». 

«Хтось «чекушку» на могилі залишить – і те вип’ють»

Анатолій Романович каже, на ужгородських кладовищах вандали могил не розкопують. «Лише крадуть багато. Тому просимо людей, аби не клали нічого металевого, бо все поцуплять. А тепер родичі померлих стараються ще й кущики дорогі посадити – і те бомжі знають витягнути й задешево перепродати. Іноді малі цигани можуть вкрасти цукерки чи іграшки з могилки. Хтось «чекушку» на могилі залишить – і те вип’ють… А он, бачте, ангелик на могилі – там дитинка похована. Дуже хвилююся, щоб знову не вкрали… Ми працюємо до п’ятої вечора, а вночі кладовище ніхто не охороняє. У нас нема сторожів, тому впіймати крадіїв майже неможливо».

Найчастіше, помітили працівники кладовища, на могили приходять згорьовані матері. «Іноді можна почути, – каже Анатолій Романович, – як вони розмовляють з дітками, плачуть… Знаю жінку, у якої 20-літній син розбився на мотоциклі. Поховали його на Радванському цвинтарі. І вона ходила до нього щодня, скільки жила. Накривала клейонкою пам’ятник, квіти носила… А буває, що родичі померлого взагалі не приходять на похорон. Труп лежить у морзі цілий місяць, нікому його не треба. Тому змушені ми ховати…»

На виході з «Кальварії» Анатолій Сухолов показує чорний камінь. «Двічі на рік до нього приходять люди й обкладають свічками. Від того камінь ще більше почорнів. Що то за ритуал такий і хто ті люди – досі не знаємо. А не питаємо, бо не ліземо в душу. Люди самі розкажуть, якщо захочуть».

Олена Панько