Померла єдина донька мовознавця Івана Панькевича Марта Дольницька

Марта Дольницька 2009 рік. Фото М.Мушинки

7 січня 1941 року вийшла заміж за лікаря-психіатра та невролога Іларіона Дольницького (1900-1988) – абсольвента медичного факультету Карлового університету, з яким прожила 47 років у гармонійному подружжі, спочатку в Празі (1941-45), потім у Трнаві (1945-48) та Оломоуці (1948-1988). За весь той період була секретаркою та домогосподаркою свого чоловіка, який працював на різних лікарських посадах, і, як і вона, був великим любителем музики, туристики, лижного спорту та плавання. До речі, пані Марта написала найповнішу біографію свого чоловіка (в кн. О. Дольницький: Літопис роду Дольницьких. – Львів, 2004. – С. 201-207). Описуючи своє співжиття з чоловіком, вона зауважила: „Наше подружжя було бездітне, хоч діти були бажаними”. Разом з чоловіком вона їздила в його рідну Коломию (1962), у Київ та Канів (1963), Югославію (1965), Швейцарію (1968), Грецію та Туреччину (1977), Італію, Францію, Німеччину та майже в усі „соціалістичні” країни. З Оломоуца вони майже регулярно їздили на театральні вистави та концерти в Прагу та Відень.

Після смерті чоловіка М. Дольницька зайнялася опрацюванням архіву свого батька, який у фахово опрацьованому виді подарувала Архіву чеської літератури в Празі (частину українських матеріалів – у Пряшів: доц. Зузані Ганудель та авторові цих рядків). Про свого батька вона на підставі його архівних матеріалів опублікувала кілька вагомих наукових розвідок в чеській та українській пресі.

Я познайомився з нею та її матір’ю на похороні Івана Панькевича, мого улюбленого вчителя, в Празі 1958 року. З того часу наші взаємини не припинялися. Маю від неї кілька сотень листів, у яких є вся історія її життя та наших понад п’ятдесятирічних взаємин. З її допомогою я опублікував поширений некролог про І. Панькевича (Český lid, 1954, ч. 4), видав два наукові збірники присвячені його пам’яті (1969, 2002), кілька його не публікованих праць, листування Івана Панькевича з Іваном Зілинським, його звукові записи фольклору Закарпатської України та Пряшівщини із 1929 та 1935 років та цілий ряд студій про нього.

По дорозі в Прагу або назад (а їздили дуже часто) ми з дружиною майже завжди зупинялися в її гостинній хаті в Оломоуці й подивляли її неймовірну активність. До своїх 90 років вона регулярно ходила на прогулянки в ліс і плавати в недалеке озеро. Телевізора вона ніколи в житті не мала й принципово ігнорувала його, зате портативний радіоприймач, наладжений на українські станції, був її постійним супутником. Та ще постійно виписувала чеську та українську пресу. В останні роки була це газета „Дзеркало тижня”. З преси та радіо вона знала політичне та культурне життя в Україні до найменших деталів. Крім того, була постійною відвідувачкою Оломоуцької наукової бібліотеки та учасницею майже всіх культурно-мистецьких акцій в місті. Багато читала, а на концерти та художні виставки їздила в Прагу та Відень і після смерті чоловіка.

Пару років тому вона ексгумувала тлінні останки свого батька на оломоуцькому цвинтарі й перенесла їх в „урнову стіну” там же – поряд з останками свого чоловіка Іларіона. Там же вона заготовила нишу з відповідним написом і для себе.

Була дуже рада, що недавно до квартири поряд з її квартирою поселилася її землячка – викладач української мови в Оломоуцькому університеті Юліяна Холод з двома доньками. Про себе вона не любила говорити і суворо заборонила мені відзначати її ювілей в пресі. Цей некролог є першою згадкою про її життя.

Востаннє ми з дружиною відвідали її 25 листопада ц. р. в оломоуцькій лікарні, куди її завезли побиту й покалічену. Упала на порозі хати. „Я вже не хочу жити, – казала вона,  – бо ні ноги, ні руки, ні голова не хочуть слухатися мене. Тож навіщо мені таке життя?!”

Марта Дольницька дожилася гарного віку. Її життя не було марним. Живучи в чужому середовищі, вона, як і чоловік та батьки, залишалася щирою українкою. Любов до України вона проявляла не словами, а кропіткою щоденною працею. Мабуть найбільша заслуга Марти Дольницької полягає в тому, що вона зберегла архів свого батька, опрацювала його і зробила доступним для наукового користування. Мабуть найціннішою частиною цього архіву є „Словник говірок Закарпатської України та Пряшівщини” (116 000 реєстрованих слів) видання якого вона, на жаль, не дочекалася.

Микола Мушинка 

Теги: Іван Панькевич, Марта Дольницька

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати