В історії Закарпаття ХІХ століття Олександр Духнович був постаттю номер один, а таким він залишається і по сей день. Перелік його творів і праць про нього, опублікованих до 1995 року охоплює 1803 позиції [1]. Найвизначнішою є трьохтомник його творів [2].
Саме це видання послужило відомому закарпатському журналістові та письменникові Олександру Гаврошу основним джерелом для написання книжки „Загадковий Духнович”. Це – популярне видання, призначене широкому читачеві, тому в ньому немає посилань на використану літературу, а всі цитати з творів будителя (які становлять більшу половину праці) подано сучасною українською мовою.
Книжечка відкривається „Переднім словом” автора, який дає „загад- кованому” письменникові, громадському діячеві та педагогові таку характеристику: „Постать Олександра Духновича і через двісті років привертає увагу. Та як це не парадоксально, і по сьогодні ми його слабо знаємо. Головний духновичезнавець Олена Рудловчак вважає, що його спадщина відома хиба на половину. Тож ключова фігура ХІХ століття на Закарпатті досі оповита загадками” (с. 3). Автор у своїй книзі вирішив розкрити хоча би деякі з цих загадок.
На 22 сторінках він наводить 50 фактів із життя О. Духновича. Це – короткий опис його біографії, але й характеристика епохи, в якій він жив (с. 4-26).
В дальших двох розділах (с. 27-56) подано характерні виписки із щоденників О. Духновича від 1858 по 1864 рік. О. Гаврош звернув головну увагу на ті моменти, які тією чи іншою мірою стосуються національного питання Угорщини, головним чином, посиленої мадяризації слов’янських народів, особливо русинів.
20 травня 1859 року О. Духнович, наприклад, занотував у своєму щоденнику такий маловідомий факт із біографії П. Й. Шафарика: „Учений слов’янин, муж Європою шанований, славний Шафарик, перший чеський літератор, видавець чудових книг, в манію впав і з відчаю кинувся в ріку Молдову, бажаючи там собі знайти кінець славного і безгрішного життя. Щасливо врятований із глибини, сердився на своїх рятівників, що не дали йому померти” (с. 49).
В розділі „Із листів Олександра Духновича” (с. 57-69) О. Гаврош подав винятки з листів до свого ужгородського учня Акакія Петровича, отців василіян та Якова Головацького.
Останній розділ своєї книги О. Гаврош озаглавив „Духнович як прапор” (87-92). Тут він наголосив, що після здобуття незалежності України ім’я О. Духновича обрали своїм символом певні політичні сили, які, виходячи з вірша „Я русин був, єсм і буду” (а точніше – із цього єдиного речення з нього) твердять, що він вважав русинів окремим народом не пов’язаним з українською нацією. О. Гаврош заперечує це твердження десятьма конкретними фактами про інтенсивні зв’язки Духновича із галицькими українцями, яких він вважав своїми кровними братами і яким заповів основну творчу спадщину.
„Що ж, спадщина О. Духновича відкрита – пише О. Гаврош у кінці даного розділу. – У ній є відповідь і на це запитання. Було би тільки бажання дослухатися до будителя” (с. 92).
Мабуть найціннішою частиною книжечки О. Гавроша є його інтерв’ю з Оленою Рудловчак, записане 24 квітня 2003 року. В ньому кращий духновичезнавець, відповідаючи на питання журналіста, відхилила двері у свою творчу лабораторію, пов’язану з виданнями творів О. Духновича.
Чимало уваги О. Рудловчак тут звернула на підготовку до друку четвертого тому „Творів” будитиеля, який мав містити записки, мемуари і листування О. Духновича. Вона мріяла завершити цю працю до 200-ліття з дня народження О. Духновича, тобто до 2005 року. Однак безперспективність видання в умовах занепаду видавничої системи початку ХХІ столітя, як і поганий стан здоров’я, не дозволили їй завершити цей том, над яким вона інтенсивно працювала до кінця свого життя.
Про долю свого багатого архіву та бібліотеки вона з гіркотою в серці говорила: „У мене страшна проблема з архівом. Маю дуже цінні матеріали, багато мікрофільмів, які я робила в Москві, у Будапешті. І не знаю, кому це все передати. На єпархіальний архів[3] чи наш музей [4]дуже слабка надія, бо там багато речей пропадає. На жаль, нині у Пряшеві нема дослідника-карпатознавця, який би міг продовжити цю справу… Уже усі зробилися професорами. А коли людина стає професором, вона вже не цікавиться дослідженнями. Щастя, що я маю свій будинок, і в пивниці можу багато чого поскладувати. Адже маю всю нашу пресу, журналістику, і не тільки нашу. Десь у глибині душі мрію, що дещо можна було б передати до Ужгорода [5]. Але для цього треба архів підготувати, аби він мав хоча б якийсь систематизований вигляд. Здоров’я у мене дуже слабке. А дні минають” (с. 84).
Єдину надію вона бачила в передачі свого архіву на Закарпаття. Своє інтерв’ю вона закінчує словами: „Хочеться закінчити роботу над Духновичем [підготувати до друку і видати четвертий том його „Творів”]. Це мрія мого життя. Нині опрацьовую дуже важкий період. Коли закінчу цей збірник [6], то зможу повернутися до листів. Потім треба привести до порядку архів. При цьому багато речей можна ще винести на світло. Але це вже, напевно, вдасться зробити тільки на Закарпатті” (с. 85).
З того часу минуло понад десять років і сім років від смерті Олени Михайлівни. І за весь той період ніхто ні на Пряшівщині, ні на Закарпатській Україні не поцікавився долею цього дорогоцінного архіву. Єдиний його спадкоємець – дочка Марія Дуфек, що живе у Празі, охоча безплатно передати всю бібліотеку матері і дати до розпорядження її архів тому, хто його упорядкує і підготує до друку четвертий том „Творів” О. Духновича (а може і п’ятий, бо духновичіана в архіві Олени Михайлівни дуже багата) та подбає про його опублікування.
Невже ж не знайдеться ніхто у світі хто би взявся за це святе діло і довів його до успішного кінця? Я підкреслюю, що це би не мусив бути колектив чи установа, а окрема людина, по можливості з молодшого покоління, яка б зрозуміла велич О. Духновича так, як зрозуміла його Олена Рудловчак і довела не публікований або розкиданий по різних важко доступних періодика доробок О. Духновича до сучасного читача. Книжечка Олександра Гавроша може стати поштовхом до такої праці.
Микола Мушинка
Бібліографічний покажчик. – Ужгород, 1995. – 284 с.
[2] Духнович О. Твори, т. 1. Упор. О. Рудловчак та В. Микитась. – Пряшів, 1968. – 788 с.; т. 2. – Упор. М. Ричалка. – Пряшів, 1967. – 736 с.; т. 3. – Упор. О. Рудловчак. – Пряшів, 1989. – 608 с.
[3] Йдеться про Архів Греко-католицької єпархії у Пряшеві.
[4] Йдеться про Музей української культури у Свиднику.
[5] Тут і далі підкреслення автора рецензії.
[6] Четвертий том „Творів” О. Духновича.