Від Кубані аж до села Остурні

Повна версія матеріалу, що вийшов в «Українському Тижні» і днями був опублікований в інтернет-виданні Закарпаття онлайн

Від Кубані аж до села Остурні
Мирослав Сополиґа належить до числа чільних сподвижників словацького та світового українства. І в Словаччині, і в Україні та багатьох європейських країнах його знають як авторитетного етнографа, автора більше 20 монографій та 500 статей. Він редагує "Науковий збірник Музею української культури у Свиднику" та від 1986 року очолює свидницький Музей української культури. "Тижневі" вдалося поспілкуватися з автором ілюстрованої монографії "Українці Словаччини" незадовго до її виходу в Україні.
 
- Мирославе,нещодавно я звернувся до своїх ужгородських студентів-україністів із запитанням, де проходить західна межа українських етнічних теренів, а ті у відповідь лише здивовано перезирнулися, мовляв, хіба мені не відомо, що західний кордон України проходить саме в Ужгороді. Отож, переадресовую це запитання Тобі як провідному європейському етнологу поч. ХХІ ст.
 
- На жаль, люди плутають політичні кордони з етнічними. Цьому значно сприяє й політика держав, в яких з тих чи інших причин опинилися українські терени. З історії відомо, що панівні, тобто основні державнотворні народи, як правило, приховували правду про походження своїх іноетнічних співгромадян, всіляко її перекручували і спотворювали, переслідували їхню мову, культуру та чинили всякі перешкоди щодо їхнього національного усвідомлення та етнічної ідентифікації. А наша матірна країна, хоч і знає про своїх зарубіжних співплемінників, ще й нині топиться у своїх внутрішніх негараздах. Отже, не диво, що й серед українців є чимало таких, що західну межу українських етнічних теренів ототожнюють із сучасним політичним словацько-українським кордоном. Однак історія склалася так, що й у Словаччині нині проживає численна українська громада, приблизна кількість якої встановлюється на 150 – 180 тисяч жителів, хоч, правда, статистичні дані за останніми переписами говорять лише про 30-40 тисяч громадян цієї національності. Русини-українці заселяють близько 300 сіл, компактно розташованих на території Північно-Східної Словаччини вздовж словацько-польського кордону, починаючи найсхіднішими селами Новоселиця, Збій, Улич-Кривий, Руський Грабовець, що межують з Україною, аж до найзахіднішого українського села Остурня під Татрами.
 
- Тобто є всі підстави змінити відомі слова "Від Кубані аж до Сяну-річки" на "Від Кубані аж до села Остурні".
 
- Не знаю, як щодо заміни слів, але варто знати, що смуга українських поселень простяглася від українсько-словацького кордону у північно-західному напрямку приблизно аж на 300 кілометрів.
 
- Відколи і як поселилися наші предки на теренах сучасної Східної Словаччини?
 
- Загальновідомо, що початки формування українського етносу на території теперішньої Закарпатської області України та Східної Словаччин сягають періоду VI – VII ст., коли у Карпати проникають різні східнослов'янські племена. Причиною цього були передусім натиски та напади кочівників з областей Дністра, Пруту та Чорного моря. Окремі групи руського (українського) населення появилися на територїі нинішньої Східної Словаччини вже у VIII ст. Відома хроніка Аноніма наводить, що вже в Х ст. староукраїнське населення (Rutheni) з Подніпров'я масово заселяє закарпатські землі. З першої половини ІХ ст. термін "руський" набуває загального поширення. Без сумніву, предки закарпатських українців етнічно й культурно інклінували до Київської Русі. Київська Русь поступово об'єднала усі згадувані племена, наслідком чого утворюється староруська етнічна спільнота, з якої пізніше сформувалася самобутня українська нація. Після розпаду Київської Русі в другій половині ХІІ ст. на самостійні дрібні князівства, а особливо після нападу та захоплення руських земель монголо-татарами (1241 р.), розпочалося інтенсивніше заселення Південно-Західних Карпат вже міцно сформованим руським, тобто староукраїнським етнічним елементом. В той же час й Угорщина в ХІ ст. посуває свої границі на північно-східні хребти Карпат. Процес заселення Північно-Східної Словаччини завершується в основному протягом XV – XVI ст. Тривало майже 1000 років, поки в 1945 році основна частина згаданої закарпатської української етнічної спільноти возз'єдналался з Україною. Однак найзахідніша галузка українського народу залишилася й надалі в складі Чехословаччини, а від 1993 – Словаччини.
 
- Отже, українців Східної Словаччини не можна називати представниками української діаспори, оскільки вони є автохтонним населенням на цих теренах.
 
- Українці в межах нинішньої Словаччини належать до історичних національностей, бо живуть на цій території споконвіку. Русини-українці були першими, які компактно заселили ці землі, отже, їх слід вважати автохтонами. Діаспора – це розсіяння населення по чужих країнах, зумовлене  несприятливими умовами життя у власній батьківщині.
 
Мова, віра, народні традиції є тим найпереконливішим свідченням про етнічний характер населення північно-східної Словаччини та його причетність до України. Наукові етнографічні, фольклористичні, лінгвістичні, теологічні та інші роботи яскраво свідчать про те, що тут споконвіку живуть українці. Будь-які спроби елімінувати український характер цього населення в смислі різних штучно видуманих теорій є безпідставними та шкідливими. Вони служать чужим інтересам. Виразні сліди руської, тобто української культури на теренах нинішньої Словаччини є безсумнівними і залишаються незаперечною цінністю та невід'ємною складовою культури цієї країни. Про це свідчать також збережені етноніми "русин", "руснак", "руський", топоніми Руське, Руська Бистра, Руська Воля, Руський Грабовець, Руський Кручов, Руська Нова Весь, Руські Пекляни і т. д.
 
Відомо, що з мадярами, крім руських провідників, й далі на захід мандрували групи населення Київської Русі – русини. Їх мадяри наймали на службу військових сторожів важливих прикордонних пунктів. Ще до 13 століття на території Угорського королівства було принаймні 17 місцевостей з мадярською назвою Oroszi (руси), п'ять з них в межах сучасної Словаччини. Одним з найбільш відомих сторожевих укріплень був Oroszvár, тобто Руський замок, нині приміська частина столиці Словаччини Братислави – Rusovce, заснований руськими сторожами в ХІ – ХІІ ст. На захід від Братіслави на території сучасної Австрії протікає річка Russbach – Руський потік. В Новоградських Верхах у нижній течії словацької ріки Грон існують місцевості: Kukučínov тa Pohronský Ruskov, які колись називалися Nagy тa Kis Oroszi, тобто Велике та Мале Руське (село). Мешканці цих сіл ще на початку 16 століття зберігали східний обряд. Нині вже мало хто знає, що назва списького курортного містечка Ružbachy є німецького походження – Rusbach (Ruschenbach), яка в перекладі означає Руський Потік.
 
Українські (руські) елементи збереглися й у мові та культурі словаків, зокрема в північних регіонах країни. Це стверджують спеціалісти в області історії, етнології, лінгвістики тощо.
 
- Найбільшою бідою для всякої національної меншини є загроза асиміляції. Чи є якісь особливості асиміляційних загроз для українців Словаччини?
 
- Асиміляція – це процес злиття двох чи більше культурних спільнот-носіїв відмінних культур в одне ціле зі спільною культурою та почуттям співналежності. У цьому процесі меншина позбавляється власних культурних традицій, історичної пам'яті, мови та засвоює культуру й мову домінуючої спільноти. Отже, це спричиняє непоправну втрату культурних цінностей, декультурацію, культурне збіднення.
 
Асиміляція – це в основному нормальний, природний і об'єктивний процес в конкретному
культурному суспільному та соціально-економічному середовищі. Однак цілеспрямованою "аплікацією" деяких факторів, зокрема політично-правових, процес асиміляції може мати й цілком інший характер. Є ситуації, коли та чи інша співдіюча група намагається прискорити асиміляцію.
На жаль, в умовах нашого регіону тенденції прискорення асиміляції завжди мали місце. Ні мадяри, ні чехи, ні словаки не хотіли і нині не дуже хочуть визнавати закарпатських українців частиною вже сформованої української нації. Як за часів Австро-Угорщини, так і в період першої Чехословацької Республіки та, на здивування, і після так званої "ніжної революції" 1989 року не рідко приховують, перекручують і спотворюють історія цього населення, дискримінують його мову, культуру. Чужинці завжди чинили різні перешкоди і щодо плекання культури, зумисне дробили і протиставляли одні регіони української етнічної території іншим, навіть у назвах. Беззастережно трактували закарпатських українців як складову інших націй – угорців, росіян, словаків, поляків, а то й взагалі вважали їх екзотичними безіменними тубільцями.
 
Систематичне поглиблення етнічної дезінтеграції та етнокультурної регіоналізації українства, на жаль, мають місце і в сучасному житті Словаччини. У цьому контексті слід торкнутися актуальної проблеми так званого політичного русинізму та пов'язаної з нею програми деукраїнізації, яку після 1989 року активно протегували державні органи, зокрема чехословацький федеральний уряд, в координації із  закордонними експонентами типу П.-Р. Магочі (Канада). Різні теорії про відмінність русинів від українців, як і намагання створити якийсь окремий "русинський народ" та "державу Русинія", а також пов'язані із цим вимоги про новий поділ кордонів у Європі мають очевидний політичний характер. Політичний русинізм є наразі однією з найбільших асиміляційних загроз українців Словаччини.
 
Психічні бар'єри в національній ідентифікації, отже, й прискорювання асиміляції, в останніх роках у Словаччині підсилюються впливом цілеспрямованої пропаганди посередництвом засобів масової інформації та спеціальних публікацій. Йдеться про довготривале систематичне звертання уваги лише на негативні сторінки історії та сучасної практики племінного народу, спекулятивні перекручування та блудні висвітлювання історичних подій і т. п. з метою прищепити громадськості синдром українофобії. Це все спричиняє деформацію етнічного усвідомлення. З тим, зрозуміло, пов'язане й постійне зменшування кількості членів української (руської) національної меншини. Національно-культурне життя цієї спільноти в сучасності опинилося в глибокій кризі. Якраз тому наш музей у цьому році готує міжнародну наукову конференцію на тему "Українці в прикордонних областях Карпат: проблеми акультурації, асиміляції, ідентифікації". Від учасників конференції очікується, що будуть говорити про конкретні фактори асиміляції українців в країнах Карпатського регіону.
 
- Тобі добре відома сучасна ситуація в Україні, то, зважаючи на українські реалії, що скажеш про зацікавлення України своїми співвітчизниками в Словаччині.
 
- Утворення самостійної Української держави за принципом сполучених посудин позитивно вплинуло на моральний стан і активізацію національно-культурного життя українців зарубіжжя, в тому числі й українців Словаччини.
 
На жаль, побудова молодої Української держави відбувається в умовах гострої політичної боротьби та економічної нестабільності, підступних і ворожих дій проти України та світового українства. Через об'єктивні та суб'єктивні фактори в Україні ще не вдалося подолати ці проблеми, ще не настали радикальні зміни на краще у виробництві, матеріальному становищі населення, в його культурному і духовному розвитку.
 
Україна ще й досі потребує ствердження внутрішнього власного "я" кожною особистістю, піднесення рівня її політичної культури й національної свідомості, що зумовило б конструктивну взаємодію різних соціальних спільнот й окремих громадсько-політичних діячів, збереження й подальший розвиток традицій народу. Все це жорстока данина за багатовікову бездержавність.
 
- Мирославе, чого, на твою думку, українці в сучасній Україні мають навчитися від своїх співплемінників із краю "вівса і ялівцю"
 
- Розумні люди вчаться на чужих негараздах. Але й досвід зарубіжних співплемінників може бути повчальним та стати в пригоді. Повчитися можна з доброго й злого. Історія українців Словаччини вчить, що українське плем'я невмируще, що воно спроможне виживати за різних режимів та в різних державах, і то навіть у найскрутніших умовах. Глибоко кланяємося нашим предкам, які в полоні іноземних поневолювачів дбайливо берегли свою руську віру, мову, традиції духовної та матеріальної культури. Досягнення русинів-українців Пряшівщини – безцінний вклад в загальноукраїнську історію та культуру.
 
Наші предки були дуже скромні, працьовиті, дисципліновані, кмітливі, креативні та винахідливі люди. І навіть з того убогого вівса вичаровували смачні та корисні страви, а плоди ялівця, зокрема у горілці, ще й нині їм додають сили та доброго настрою. Люди з краю "вівса та ялівцю" навчилися позитивно вирішувати й ті найскладніші життєві ситуації. Українці в сучасній Україні це, без сумніву, знають і розуміють. Беручи приклад з цього убогого краю, основна маса українського народу у своїй власній державі з безкраїми чорноземами та ще й іншими природними багатствами повинна мати "рай на землі".
 
На жаль, деякі українські "проводирі" замість сприяння консолідації та стабілізації країни беруть приклад від нас, як турувати дорогу політичному русинству і таким чином працюють на розкол держави. Україна мала б повчитися від нас, які наслідки приносить сепаратизм. Українська держава повинна будуватися на основі єдиної української ідеї, єдиної державної української мови, єдиної християнської віри. Будь-який розкол є шкідливим для суспільства. Лише в єдності є сила.
 
Мирославе, ти тривалий час очолюєш Музей української культури у Свиднику. Спробуй коротенько представити українському читачеві свою інституцію.
 
- Це найстарший та один з найконсолідованіших музеїв такого типу в Словаччині, який у цьому році відзначає своє 55-річчя. За його зразком після 1989 року почали виникати подібні музеї й для інших національних меншин – угорців, німців, євреїв, чехів, хорватів та ромів, які нині діють у структурі Словацького національного музею. Парадоксально, що якраз тоді, як їх закладали, почалася дика й абсурдна ліквідація Музею української культури. "Останньою цитаделлю українства" назвали цей музей вороги та зрадники нашого народу, які в рамках сумнозвізної "програми деукраїнізації" безуспішно штурмували його майже два десятки років. Від 1991 року з їхньої ініціативи аж 8 разів мінялися його офіційні назви, а ще більше їх було неофіційних. На їх думку, найбільшою і непростимою провиною цього музею було те, що він у своєму найменуванні гордо ніс означення "український". Ціла історія Музею української культури складна і драматична. Колектив МУК, як символізує вже й саме скорочення назви установи – це люди страждань, які на своєму шляху зазнали чимало мук – зневаг, принижувань, переслідувань та інших скрут, але так само й звитяг та радості з успіхів. "Ми в людську гідність відчинили брами", - такі слова поета Степана Гостиняка, довгорічного працівника музею, виткані на гобелені головної музейної експозиції. І цю нашу гідність вже ніхто не сміє потоптати. Музей української культури в Свиднику – це "палата нашої історії, нашої багатої куьлтури" - написав свого часу нинішній директор Національного музею народної архітектури та побуту України – Павло Федака. Як стверджують спеціалісти, свидницький музей зберігає пам'ятки та видає публікації, які мають не лише локальне, регіональне, але й загально-національне значення. На думку багатьох відвідувачів, у Свиднику знаходиться найбільший та найкращий український музей поза межами України.
 
- Нині багато нарікають, що сучасну людину не так легко затягнути у музей, тим більше етнографічний. Зрозуміло, що музей культури націогальної меншини має тут ще серйозніші проблеми. Які "нетрадиційні" форми роботи і потенційними відвідувачами музею Ви практикуєте?
 
В інших культурних країнах "нетрадиційні" форми роботи музеїв вже давно стали нормою. І хоч Словаччина від цих країн наразі дуже відстає, бо виділяє мало коштів на культуру, все-таки окремі музеї в міру своїх персональних, матеріальних, фінансових та інших можливостей намагаються запроваджувати різні "нові" форми у своїй роботі. Це передусім т. зв. інтерактивні проекти, учасниками яких є самі відвідувачі, або хоч би їх частина. Суть акцій в такому разі полягає в тому, що попри дидактично-виховній функції вони набувають виразного розважально-відпочинкового характеру. Нині й школи в широкій мірі застосовують подібні розважальні методи навчання, так щоб наука стала грою. Музей української культури в Свиднику разом з іншими спеціалізованими установами в структурі Словацького національного музею вже декілька років успішно реалізують проект "Школа в музеї – наука грою". У нас, наприклад, організуються уроки для дітей в старій сільській школі, яка знаходиться в ареалі музею просто неба. У картинній галереї діти не тільки оглядають експонати, але й виконують власні твори. Вже традиційно перед великоднем у музеї експонують писанки. І це не просто виставки з музейних колекцій, але результат змагання писанкарів з цілого регіону. Найкращі з них отримують премії. Таким чином виставка приваблює не лише принагідних відвідувачів, але й сучасних народних творців цього мистецтва, їх рідних та знайомих. Діти тут вчаться розмальовувати писанки, а їх родичі мають можливість оглянути й постійні експозиції.
 
Чим далі, тим більше притягує відвідувачів музей під відкритим небом. Тут ми, подібно, як і в Україні, організовуємо різні свята: "Новорічне віншування", "Великдень" (посвячення паски), "Дні народних традицій", в рамках яких щорічно відбувається міжнародне змагання в готуванні вареників, "Скарби народу" - в рамках Свята культури русинів-українців СР і т. п.
 
В декотрих словацьких музеях цією роботою займаються вже спеціальні відділення маркетингу та музейної педагогіки.  
 
- Музей      видає Науковий збірник – дуже авторитетне україністичне видання, відоме у всьому світі. Які публікації Тобі найдорожчі як багаторічному головному редакторові цього видання?. 
 
- Я дуже ціную усі публікації, які видав музей. Однак найбільш відомим у наукових та культурно-освітніх колах є все-таки "Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. Досі видано 25 випусків (у 29 томах) збірника. В них опубліковано понад 500 наукових праць, в тому числі понад 50 робіт монографічного характеру. Це видання вважається міжнародним карпатознавчим органом, на сторінках якого публікуються науковці різних країн, включно України. "Золота нива", "Доказ здібності" - такими суперлативами характеризують збірник рецензенти.
 
- Мирославе, для себе я умовно поділив історію словацьких українців на три періоди: перший – період біологічного виживання, коли наші предки у вкрай складних природно-кламатичних умовах колонізували північні схили Карпат. Другий – період соціального виживання в умовах безземелля, нестатків та голоду. Третій – період національного виживання під тиском денаціоналізаційного пресу чи то Угорського королівства, або Чехословацької, або Словацької держав? Чи буде четвертий період в історії українців Східної Словаччини і як би ти його назвав...
 
- Можна погодитися з Твоєю періодизацією історії українців Словаччини. А щодо наступного періоду, то я як оптиміст, назвав би його періодом національної стабілізації та прогресу українства взагалі. Головна причина сучасного нестабільного стану українства в карпатському регіоні, отже, і в Словаччині, полягає в тому, що українство взагалі, тобто українська ідея, вже століттями перебуває в перманентній кризі. Політика царської Росії, як і радянської системи в Україні, була спрямована проти корінного населення. Системне винищування українства, довготривала цілеспрямована русифікація закономірно негативно впливали й на розвиток українців зарубіжжя. Під гаслом інтернаціоналізації та т. зв. консолідації радянського народу було знекровлено та здеформовано національну свідомість українців. Внаслідок системного ігнорування їх прав на національно-культурний розвиток, через звуження сфери вжитку української мови, зловмисне стирання історичної пам''яті, ліквідацію національного шкільництва та культурно-освітніх закладів, послідовне руйнування соціально-економічної та культурно-традиційної основи українського села, дискримінацію та переслідування, масові виселення і переселення значна кількість українців асимілювалася. Приблизно в таких же умовах перебували й українські меншини в сусідніх країнах, включно Словаччини.
 
Кінець ХХ століття ознаменував потужний національно-визвольний рух українського народу. Україна здобула статус незалежної держави та поступово створює мережу культурно-просвітницьких установ, які діють в україномовній сфері і формують суспільство в національних рамках.
 
Україна має всі передумови стати політично стабільною, економічно сильною, справді незалежною та авторитетною державою. Тоді й не буде ніяких підстав для спекуляцій та торгування з українською національністю. Приналежність до великого українського народу стане престижною. Назва українець звучатиме гордо.
 
- У київському видавництві "Темпора" побачила світ твоя монографія "Українці Словаччини: матеріальні вияви народної культури та мистецтва", яка була опублікована у братиславському академічному видавництві у 2006 р. Який основний результат Твоїх досліджень, представлених у цій книжці?
 
- Ця публікація – це один з результатів моєї майже 40-річної роботи в області етнологічних досліджень українців Пряшівщини. Це по суті перша спроба комплексного аналізу матеріальних виявів народної культури найзахіднішого клину української етнічної території, яка в силу історичних обставин політично відмежована від своєї матірної країни. Предметом мого зацікавлення в цій монографії є форми поселень, типи забудови дворів, народне будівництво, традиційні заняття населення, народний одяг, народне харчування, сакральне та інші вияви народного мистецтва. Збережені традиції народної культури – їх основні риси та компоненти є незаперечним доказом того, що культура цієї людності має східнослов''янську, точніше українську основу. Результати цього дослідження апробовані Словацькою академією наук, у видавництві якої видано публікацію. Книга вийшла в престижній серії "Klenotnica slovenskej ľudovej kultúry" ("Скарбниця словацької народної культури"), як перша публікація іноетнічного автора.
 
Мене радує, що ця монографія зацікавила й Україну. Я безмежно вдячний видавництву "Темпора" за ініціативу та конструктивну роботу в справі видання книги. Результати наведених досліджень увійдуть у науковий обіг України. Я це вважаю найвищою оцінкою моєї роботи.
 
Любомир Белей
Українці Словаччини, Закарпаття онлайн.Блоги
23 червня 2011р.

Теги: Сополиґа, музей, етнограф, Свидник

/ 1Українці Словаччини святкують цьогоріч День вишиванки онлайн
Відбулася зустріч представників українських організацій Словаччини і співробітників Посольства України в СР
Старий Новий рік українці Словаччини святкували в Кошицях із Закарпатським народним хором
Традиційний "Святий вечір з Карпатами" відбувся з нагоди Різдва у Кошицях
Різдвяний вечір у виконанні Піддуклянського ансамблю відбувся у Пряшеві
/ 3У Пряшеві презентували книжку про бомбардування міста Червоною армією у грудні 1944 року
Український народний хор "Карпати" представив "Різдвяні традиції нацменшин міста Кошиці"
/ 2Пряшівський Театр ім. О. Духновича вшанував Марка Кропивницького прем’єрою комедії за його твором
У Музеї української культури у словацькому Свиднику покажуть "Дари Карпат"
У Пряшеві вшанували пам’ять жертв Голодомору в Україні
У музеї української культури у Свиднику на Дні народних традицій проведуть міжнародне змагання з приготування вареників
/ 3У Братиславі на 103-у році помер корифей словацької та чеської україністики Микола Неврлий
У Словаччині відбувся XXIV-й літній табір "ПЛАСТу"
Українці Словаччини у День незалежності України пройдуть "Стежками Олександра Павловича"
"Шенгенський мерідіян" у Словаччині відбувся за участі митців із Закарпаття і Львова
"Український хор "Карпати" виступив з концертом на "Днях України 2019" в Кошицях
/ 3Майстрині з Закарпаття представили свої вироби на виставці "Карпатська писанка" у Словаччині
Микола Мушинка. Моя провесна 2019 року
У словацькому Свиднику клуб художнього слова організовує зустріч із закарпатським поетом Василем Густі
/ 1У Свиднику стартує ювілейне міжнародне бієнале лляної тканини "З Кросно до Кросно"
100-річчя Олени Рудловчак розпочали відзначати у Пряшеві
Пряшівський "Пулс" сприяв одному з найкращих новорічних балів і концертів в історії в Кошицях
Із колядою та віншуваннями відзначив Різдво у Кошицях український хор "Карпати"
/ 1У Кошицях відбувся різдвяний концерт хору "Карпати"
У Бардієві та Пряшеві звучала "Маковицька струна"
» Всі записи