Кря!

Поставлений у стислі строки (три тижні репетицій) спектакль вражає величезною кількістю творчих знахідок: віртуозне освітленння, багатофункціональні декорації (художниця Б. Бокшай), хвилююча музика, вигадлива хореографія (Є. Баб’як), але найбільше таки сама гра акторів, їхня неймовірна пластика і здатність до перевтілення (багато хто виступає зразу у кількох іпостасях).

Тваринний епос – один з найдавніших фольклорних жанрів. Оповідаючи про тварин, люди завжди висміювали себе самих, розказували таким чином те, про що не наважилися би сказати напряму. Недалеко від німецького м. Ульм знайшли кістяну фігурку з тулубом людини і головою лева, якій від 32 до 40 тисяч років. Можливо, ще відтоді люди почали складати складати різні історії про звірів, які насправді були про людей. В основі п’єси – дуже специфічний “роман” Качки з Лисом, який проходить через усі класичні стадії любовної історії, збурюючи паралельно цілий ліс. Тут прекрасна літературна основа знайшла максимально адекватне втілення з боку театрального колективу. Тому душі глядачів постійно то розгорталися, то згорталися.

Качка (А. Ревізор) – це щось. Кажуть, ніби клоунеса – це не жіноче покликання, ніби жінки не люблять, коли з них сміються, тому рідко виступають у такому амплуа. У принципі, естрадно-театральна статистика це підтверджує. Але тут маємо якраз протилежний приклад. Унікальний комічний образ качки з усіма її пташиними особливостями, а водночас образ сучасної української жінки, задавленої обставинами і власними комплексами, але не заламаної (сама собі психоаналітик!), готової до боротьби заради самої боротьби. Це просто феєрверк акробатики, пластики, міміки, жестів. Коли тобі здається, що артистка вже не вигадає нічого нового, вона щоразу вражає все новими і новими вигадками.

Кури (В. Лебединська, М. Бордіян, Н. Марченко) — таке стабільне жіноче товариство, їм комфортно між соборю, усі давно притерлися одне до одного, але потрапити тули комусь зовні — зась.

Півень (І. Китриш) – перший хлопець на селі, і за посягання на свою роль він заклює будь-кого.

Лис (Д. Муранцев) – такий собі Ален Делон, здатний прикувати до себе жіночі погляди, наче магнітом і тримати їх як завгодно довго. Фатальний спокусник, знає собі ціну, але готовий до будь-яких пригод, на чому і горить.

Ведмідь — добряк неймовірний, весь із меду і патоки. Якби таких не було, то дити було би набагато тяжче. А він — як жилетка, у яку завжди можна поплакатися.

Зайчиха (О. Біла) з зайчатами – втілення материнства і домашнього добробуту. Неймовірна енергійна, позитивно заряджена, саможертовна і креативна, якою і має бути мама.

Видра — мандрівник на всю голову, готовий тягли із собою кого завгодно.

Дикі Качки — чемпіонки світу із шопінгу і визначення брендів.

Вовк (А. Шевченко) – отакий образ виходить, коли таточко заколисує свого синочка переказом фільму “Хрещений батько” на казковий лад. Аристократ з тисячолітнім генеалогічним древом і не менш глибокою кримінальною підкладкою. Нібито такого і не буває, але тут є. Великокняжий голос з оксамитовим тембром, неймовірними обертонами і модуляціями – таким би віддавати накази про долю світу, а він вирішує долю однієї качки.

Мурашки ніби просто рухають декорації, а насправді штовхають сюжет у різні боки, які тільки обирають.

Спостерігач (М. Філіпов) — блискуча карикатура на сучасного тележурналіста-репортера. Говорить суцільними штампами, творить сенсації на порожньому місці і сам у них свято вірить.

В Ірени Карпи є повістина “Фройд би плакав”. Тут би він нестримно реготав з усім залом. Через цілком дитячі сюжетики проглядаються зовсім недитячі реалії про складні взаємини чоловіка і жінки, труднощі перекладу з чоловічої мови на жіночу, про муки притирання одне до одного, про неоднозначну реакцію оточення на усе це. Фройдові схеми дотепно пародіюються і висміюються.

Маріупольський театр на ужгородській сцені таки переживає своє відродження – складне, проблемне, болісне, але відродження.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати